Гарний початок, нічого не скажеш. Так воно здебільшого й буває останні п'ять років, усе частіше доводиться найперше з'ясовувати, як діяла поліція. І не раз виходить, що зробити. це важче, ніж розслідувати саму справу.
Альдор Густавсон з'явився о п'ятій хвилині на п'яту.
Його прізвище нічого не казало Мартінові Беку, але обличчя було знайоме. Худорлявий брюнет років тридцяти, розхристаний і зухвалий.
Мартін Бек згадав, що інколи бачив його в кімнаті чергових стокгольмської кримінальної поліції та в інших, не таких почесних місцях.
— Сідайте, будь ласка.
Густавсон умостився в найзручніше крісло, закинув ногу на ногу й витяг сигару. Тоді запалив її і сказав:
— Марудна історія, правда? Ну, які будуть запитання?
Мартін Бек хвилину помовчав, крутячи між пальцями кулькову ручку. Тоді спитав:
— Коли ви прибули на Бергсгатан?
— Увечері, десь близько десятої.
— І що ви там побачили?
— Страхіття. Великі білі хробаки. Нестерпний сморід. Один поліцай виблював у передпокої.
— Де були патрульні?
— Один вартував біля дверей, а другий сидів унизу в машині.
— Вони весь час охороняли двері?
— Казали, що весь час.
— А що ви… що ти зробив?
— Ясно що — зайшов і поглянув. Жахлива, скажу вам, картина. Але треба було глянути, ану ж якийсь злочин.
— Але ти зробив інший висновок?
— Авжеж. Усе видно як на долоні. Двері були замкнені зсередини на три чи на чотири різних замки. Хлопці насилу їх зламали. І вікно взяте на защіпку, й завіса спушена.
— Вікно у залі було взяте на защіпку?
— Ні. Вони як зайшли, то відразу його відчинили. А то там не можна було б устояти без протигаза.