— Або від підвалу. Ходімо перевіримо.
До горища ключі не приходились. Тоді вони спустилися ліфтом на перший поверх і зійшли сходами в підвал.
Більший ключ прийшовся до патентованого замка вогнетривких дверей, за якими був коротенький коридор з двома дверима обабіч. Відчинивши ті, що праворуч, вони побачили шахту сміттєпроводу, а під нею на каркасному возику великий мішок із жовтого пластика. Біля стіни стояли ще три каркасні возики з мішками. Два мішки були порожні, а третій повний сміття. В кутку стояла мітла й лопата.
Двері ліворуч були замкнені і, як свідчила табличка, вели до пральні для мешканців будинку.
Коридорчик упирався в поперечний прохід, уздовж якого по обидва боки були нумеровані двері з різними колодками.
Кольберг і Гунвальд Ларсон досить швидко знайшли ту, до якої прийшовся другий ключ.
У Маурітсоновій комірчині виявилося тільки дві речі: старий пилосмок без шланга й чимала замкнена валіза. Поки Кольберг вовтузився із замочком валізи, Гунвальд Ларсон зазирнув у пилосмок.
— Порожній, — сказав він.
Кольберг тим часом здолав замочок і відкрив валізу.
— Зате в мене повна, — відповів він у тон Ларсонові.
У валізі лежало чотирнадцять літрових пляшок шістдесятип'ятиградусної польської горілки, чотири касетних магнітофони, електричний фен і шість електричних бритв, запакованих разом так, як їх відправляють із фабрики.
— Контрабанда, — сказав Гунвальд Ларсон. — Або скуповування краденого.
— Дещо з цього він напевне взяв в обмін за наркотики, — мовив Кольберг. — Горілку я залюбки конфіскував би, та краще залишити все так, як є.
Він замкнув валізу, і вони вийшли з комірчини в коридорчик.
— Усе-таки щось знайшли, — сказав Кольберг, — хоч не стільки, щоб можна було втішити Бульдозера. Залишилось повісити ключі на місце, і можна вшиватися. Тут нам більше нема чого робити.
— Обережний дідько цей Маурітсон, — мовив Гунвальд Ларсон. — Може, в нього є ще квартири… — Не доказавши, він кивнув головою на двері, на яких трафаретом було написано червоною фарбою: «БОМБОСХОВИЩЕ», і запропонував: — Зайдімо, якщо відчинене. Оскільки ми вже тут..
Двері справді виявились відчинені. Видно було, що бомбосховище використовували як сховок для велосипедів та інших речей. Крім кількох цілих велосипедів, там стояли розібраний мопед, два дитячі візочки, фінські санки й санки з кермом старої моделі. Біля однієї стіни хтось прилаштував столярний верстат, а під ним долі лежали віконні рами без скла. В кутку біля дверей стояв лом, дві мітли, дерев'яна лопата і два заступи.
— Мені завжди трохи моторошно в таких приміщеннях, — сказав Кольберг. — Під час війни, коли нам влаштовували навчальні тривоги, я кожного разу уявляв собі, що буде, як бомба справді завалить будинок і засипле вихід. Жах, та й годі.
Він озирнувся й помітив у кутку за верстатом старий дерев'яний ящик, на передній стінці якого ще не зовсім стерся напис: «ПІСОК». Зверху на ящику стояло бляшане відро.
— Дивись, — сказав він, — он старий ящик з-під піску, стоїть тут із часів війни.
Він підійшов ближче, зняв відро й підняв накривку.
— Навіть є ще пісок.