— Схоже на відбитки гігантських копит, — сказав Годвін, — або на коралові острови, які я бачив у Тихому океані.
— Острови, це слушно. Але, звісно, не коралові. Перед нами, Годвіне, ті самі вулкани, ті самі утворені ними кільцеві гори, але тільки затоплені.
— Гори кільцями… Дивно… Можливо, у місячних чортів справді такі величезні копита?
— Ні. Просто на Місяці сила тяжіння мала. І лава, викинута з кратера, розліталася гігантською хризантемою.
— Непогана квіточка Вельзевула!..
— Розплавлена лава, не стикаючись із повітрям — адже його не було тут, — не втрачаючи через це тепла, падала кільцем і застигала, поступово зводячи навколо вулкана, в десятку кілометрів від нього, кільцевий бар’єр, який врешті-решт перетворювався на замкнутий гірський хребет. На такий хребет, Годвіне, зараз ми й піднімемося.
— А потім?
— А потім гірська країна, що складалася з місячних цирків, при стискуванні місячної кулі опустилася. З розжарених надр через утворені тріщини піднялася розплавлена магма й затопила старі гори.
— Хай йому всячина, командоре! Виходить, місячні цирки народжувалися і вмирали.
— Як і все в природі, Годвіне. Ви добре сказали. У вогні народжувалися гори, у вогні вмирали, опускаючись у виблискуюче море. Воно дихало тут тектонічними брижами, золотисте, місцями червоне, все у фіолетових лелітках. Пологі хвилі важко вдаряли в підніжжя цих гір, стрясаючи місячні кручі. Вогненний прибій унизу розсипався міріадами іскор. Магма вгризалася в скелі, випалюючи в них гроти, і відразу тверділа каменем. І базальтовим льодом вкрилися всі місячні моря, нагадуючи земні крижані океани.
— Хай йому чорт, командоре! Шкода, шоломофони увімкнені на ближній прийом і міс Кенні не чує ваших слів. Чудова вийшла б кореспонденція.
— Коли знадобиться, Годвіне, ми увімкнемо шоломофони на телекомунікацію. Ми ще зверху повідомимо Елен, а вона — на Землю все, що побачимо на «тому боці»… Втім, ми зараз не мудруватимемо.
— Я не знаю, що ми побачимо на тому боці, командоре, але на цьому я вже бачу якусь чортівню. На Землі я завжди щось загадував, коли падали зірки.
— Стійте, Годвіне! Здається, час умикати телекомунікацію! У чорному небі летять зірки. Це краплі лави! Задля цього, спираючись на розум і працю сотень тисяч людей, варто було опинитися на Місяці! І задля цього варто було жити, Годвіне!
— Жити… завжди варто, — відгукнувся Годвін.
Мов заворожені, дивилися дослідники на чорне небо, де спалахували й пролітали золотисті зірочки.
— Щось не схоже на хризантему…
— Це вогненний дощ, Годвіне.
Зірочки спалахували не лише в небі, але у всіх чорних провалах, якими здавалися тіні ближніх скель.
— Мені це не подобається, — сказав Годвін.
— А мені дуже подобається, Томе! Дуже!
Зірочки спалахували й на освітлених каменях, перетворюючись на димки.