— «Шукач» пішов рятувати людину в Космосі.
— Як? Його можна врятувати? Боже! Ви можете дати запит про нього на Землю? Ах, так! Ви ж самі на Землі!
Сигнальна лампочка заблимала на пульті «Шукача».
— Увага! Викликає Земля! — крикнув Анікін.
Петро Громов і американець Годвін, що стояли біля вікна кабіни, обернулися до пульта.
— Це Євген. Він розшукав «Колумб» між Озером Снів і Затокою Мертвих. Він вирятував дівчину з неприємності. Танцюй, Томе!
— Можна було б вибрати приємніші назви, — буркотливо відгукнувся Годвін, марно намагаючись приховати радість.
— Ви хотіли сісти за кермо, Годвіне, — покликав Громов. — Виводіть корабель на обчислену орбіту. На жаль, не випаде облетіти Місяць…
— Спасибі за честь, командоре. Ніколи не хотів бути пасажиром. Тепер я спокійний за дівчинку. А щодо іншої місячної півкулі, то нам і на цій робота знайдеться. Місяць — планета скарбів. Треба лише нагнутися. Я зумію вам добре заплатити, командоре. Рятувальна експедиція, пальне — все за мій рахунок.
Американець говорив цілком серйозно. Петро Громов стримав усмішку і промовчав. Але Анікін лукаво запитав:
— А у тебе багато на банківському рахунку, приятелю?
— Поки лише тридцять п’ять прожитих років, — відказав Годвін.
Танкетка рухалася під прямовисними скелями. На сіро-попелястій рівнині застиглими хвилями піднімалися довгі гряди каміняччя. Попіл не втримався на гострих гребенях, і вони, білуваті, здалека нагадували баранці, з яких морський вітер зриває бризки…
Елен пригадала острів Капрі, велетенську скелю, що піднялася з моря, зі стрімкими урвищами берегів, з яких колись імператор Тиберій, що прославився жорстокістю, скидав у море неугодних йому римлян.
Місяць був цнотливо чистий, він ніколи не знав людських пристрастей, жорстокості, ненависті… й навіть кохання і дружби.
Елен задумливо сказала про це Євгенові й додала:
— Можливо, тепер тут буде не так?
Звісно, вона мала на увазі не жорстокість і ненависть.
За танкеткою тягнувся слід гусениць. Вони відбилися в попелі, відтінені чорною, мов сажа, окрайкою.
Танкетку трясло й кидало. Рівне кам’яне море виявилося «бурхливим». Елен не втрималася б на кузові, якби її не напівобняла, дбайливо підтримуючи, механічна рука маніпулятора.
Елен переводила погляд з біло-чорних місячних барв на м’який блакитнуватий ласкавий тон панелі, видимої крізь прозору півсферу, на пластмасові ручки кольору слонової кістки, на тканину теніски, на волосся Євгена, що полискувало на сонці…
Елен підібгала ноги й сказала, дивлячись униз: