Якби це було на Землі, від апарата давно нічого не залишилося б, але тут, на Місяці, де тяжіння було ушестеро меншим, відповідно повільніше набиралася швидкість падіння. І лише на Місяці міг затриматися на непомітному виступі корабель, повиснувши над прірвою.
Оглушена Елен вціліла лише тому, що встигла надіти перед посадкою ковпак шолома на голову. Удар об стелю кабіни припав по ковпаку і передався на плечі.
Все ж таки струс був дуже сильним. Перекочуючись по кабіні, Елен кілька разів ударилася головою об стінки шолома і відчула, що кудись провалюється.
Незмінний місячний світ. Нерухомі навіть тіні. Здавалося, ніч ніколи не змінить цей сліпучий день…
Принаймні за той час, поки Елен була без свідомості, тіні, якщо й пересунулися, то невідчутно. Можна було подумати, що Елен опритомніла через декілька хвилин, а не через декілька годин. Доба на Місяці дорівнює земному місяцю.
Свідомість поверталася поступово. Все пливло перед очима: склепіння стелі, нічне небо у проймі…
Де вона?
Сльози затуманили склепінчасту стелю, вона нараз перетворилася на дзеркало, в яке дивилася космічна Вероніка, відстригаючи собі пасма волосся… Волосся Вероніки! Планетна піщинка десь у глибинах сузір’я… і жах перед неозорістю Космосу.
Елен підвелася на лікті й роззирнулася.
У вікна заглядали яскраві на сонці, в тіні чорні, гострі камені, незакруглені, немов нещодавно розколені. І всюди каміння, саме каміння… Чи є щось на Місяці, окрім каміння?
На Місяці!
Ніякої гордості не відчувала перша з людей, що досягла іншої планети, нічого, крім болю, втоми і жаху.
Що, коли серед цих каменів живуть невідомі чудовиська? Що, коли марно приніс себе в жертву відважний пілот Том Годвін?
Барва сорому залила обличчя Елен. Вона навіть не повідомила про його подвиг на Землю.
Репродуктор звисав на обривках дротів у Елен над головою. Биті скельця циферблатів засипали стінку, що опинилася тепер унизу. Там само валявся нещасний дамський пістолет…
Елен спробувала встати. Голова паморочилася. Кортіло витерти хусткою обличчя, але зняти шолом було страшно. Кабіна могла бути пошкоджена, повітря могло вийти назовні!
Але яка страшна тиша небуття навколо!
Елен здригнулася і завмерла…
Звісно, це вже галюцинація слуху. У тиші бувають свої міражі, як у пустелі.
І знову вона почула скреготливий звук, що подирав по шкірі.
Елен відвернулася від вікна, затуленого гострими скелями, і мало не скрикнула від жаху.
У протилежному вікні вона побачила страшну пазуристу лапу…