— Кинь дуріти! Це й є найкраще, найгарніше, що лише може зробити людина!..
— Так… людина! — протягнув Анікін.
— Він вирішив по-своєму невблаганне рівняння. Таке рішення не спадало на думку його господарям. Вони вважали Космос жорстоким і всесильним, а цей простий американський хлопець…
— Справжній хлопець. Він не став би вам заважати.
— Нашатир! Горілку! Розтирай як слід. Тепер турбота про неї, про міс Кенні. Сподіваюся, він увімкнув автомати спуску.
Зорельотчики розстебнули скафандр американця, розтерли йому груди, дали понюхати нашатирного спирту, відтак влили крізь зціплені зуби горілку.
Американський пілот зітхнув, розплющив очі, зажмурив їх, немов боячись прокинутися, нарешті, знову розплющив і посміхнувся.
— Росіяни, — прошепотів він.
— Житимемо! — сказав Громов по-англійськи, поплескавши американця по плечу, і додав: — Разом.
Над виблискуючими в променях сонця скелями у чорному зоряному небі з’явився хвіст комети.
Комета швидко росла, минаючи одне сузір’я за одним. Вона летіла до Місяця хвостом уперед.
Цілком беззвучно, без жодного гуркоту виривалися з дюз розжарені гази, гальмуючи космічний корабель, що знижувався.
Могло здатися, що кінострічка зі знятим зльотом ракети запущена зараз у зворотний бік. Все повільніше падало, нарешті майже повисло над скелями сріблясте тіло. Вогненний промінь уперся в камені, здув з них віковий порох. Клуби диму й куряви вперше за багато місячних століть розпливлися внизу…
На сіру хмару, мов на м’яку подушку, обережно сідав космічний снаряд. У нижній частині апарата з’явилися три металеві лапи, напівприховані димом.
У настороженій тиші одна з лап сперлася об місячну скелю, немов здійснюючи вперше в Космосі міжпланетне «рукостискання».
Відтак торкнулася місячного каменя й друга лапа, а третя? Третя повисла над урвищем.
Відчувши опору першої лапи, слухняні автомати в тупій старанності вимкнули дюзи. Зникло полум’я, але продовжував ще клубочитися дим.
Сріблястий краплеподібний гігант почав кренитися. Безпорадним рухом сліпця шукала простягнута лапа опори. Під нею була прірва.
Небезпечно накренився міжпланетний корабель, але ніхто не виправив помилки автоматів, не увімкнув дюзи, не запобіг падінню.
У німому жаху застигла біля вікна єдина пасажирка корабля, що так і не оговталася після зникнення пілота…
Пілот зник, зайшовши їй за спину, коли вона сиділа в кріслі, закинувши назад голову, готова до удару в скроню або пострілу з револьвера, який сама ж дістала із сумочки і поклала на пульт. Цією іграшкою вона хотіла настрашити космічного пілота, тепер виконавця закону Космосу, закону безглуздого, жорстокого, невідворотного.
З гіркою іронією вона сказала: