Попереду був чорний, безмежний простір мільйонів світлових років, виблискуючих центрів атомного кипіння матерії, зірок, що палали й народжувалися, планет, квітучих, випалених чи закрижанілих, бездонний світ світів, у якому людина дрібніша від піщинки.
Дрож пройшов по спині у Громова. Магнітні підошви немов приросли до металу «Шукача», чоло вкрився потом, який не можна було витерти.
Але Громов усе-таки зробив крок уперед, відштовхнувся ногою й відчув, що летить у порожнечі. Світ зірок закружляв перед ним вогненним колесом.
Поки Петро Сергійович був у ракеті, він знаходився серед знайомих речей, поряд був Івась, а тут… Громов закусив губу й відчув солоний присмак у роті. Дуже важко було обернутися. На Землі він тренувався в затяжних стрибках з парашутом, але зараз земні навички зникли. Тіло його при стрибку набуло обертання, з яким, здавалося, неможливо впоратися. Він міг прискорити чи уповільнити його, розкидаючи руки або притискуючи їх до тіла, але зупинити обертання не міг ніяк.
Власне, він не відчував його. Обертався сам небосхил. Коли він притискував до себе руки, кошлате сонце перетворювалося на вогненне коло, а зірки зникали в сітці світлих ниток… Носилися навколо нього по колу і скафандр, мета його подорожі, і ракета, яку він щойно покинув.
Громов прицілився в «Шукач», натиснув спусковий гачок ракетниці, і негайно корабель помчав уже не по колу, а по розкручуваній спіралі, він почав віддалятися, немов Анікін вирішив покинути командира в міжзоряній порожнечі.
Самотній же скафандр також по спіралі почав наближатися. Людина в ньому, очевидно, вже давно знепритомніла, якщо взагалі була живою. Використовуючи як зовнішню силу легку віддачу ракетниці, Громову, нарешті, вдалося зупинити обертання.
Зірки, сонце, ракетний корабель і скафандр зупинилися, тривожно завмерли. Рухався лише Громов, наближаючись до скафандра. Він намагався розгледіти в шоломі обличчя міжзоряного бурлаки, але доводилося дивитися майже прямо на сонце, і воно сліпило.
Нарешті, Громов налетів на скафандр, міцно обхопив його й відчув, що почав знову обертатися, але тепер уже удвох. Сонце помчало по вогненному колу, зірки креслили в чорному мороці золоту мережу.
Анікін з хвилюванням спостерігав за маневром командира. Два скафандри спочатку оберталися, мов у боротьбі, відтак завмерли в дружніх обіймах.
— Петре Сергійовичу, чи жива вона? — запитав Анікін по радіо.
Йому раптом стало страшно від думки, що Громов відштовхне зараз від себе труп і повернеться на корабель сам.
Але Громов міцно обіймав скафандр.
— Приготуй нашатирний спирт і горілку, — почувся його голос із репродуктора.
Громову не відразу вдалося дістатися до люка. Він ударився об корпус ракети, ближче до хвостових дюз. Піт заливав йому очі, здавалося, вони повні сліз. Можливо, це так і було…
Хапаючись однією рукою за зовнішні скоби, другою тримаючи врятованого, він досяг, нарешті, люка шлюзу. Люк був відчинений, чекав його. Громов ступив немов у свій дім.
Анікін не міг подолати дрожу, дивлячись на стрілку манометра. Нарешті, вона показала, що тиск у шлюзі й кабіні однаковий, і двері відчинилися.
У кабіну поволі уплив чужий скафандр з невагомим тілом людини. Анікін прийняв його на руки й заглянув у прозорий шолом. Яка вона, та, що побувала між зірок?
Очі Анікіна широко розплющилися. Громов відкидав шолом врятованого.
Зорельотчики розглядали негарне обличчя з важким щетинистим підборіддям, широко розставленими очима й несподівано смішною ямкою на правій щоці…
Том Годвін!..
— Дозвольте зняти капелюха і поступитися стільцем, — сказав Анікін. — Ось воно, найтонше, найгарніше!