Сила тяжіння примушує частинки матерії зближуватися. Невідворотно згущуються туманності космічного пилу, і зненацька спалахують нові зірки. Одвічні катаклізми Всесвіту розжарюють до мільйонів градусів колосальні маси речовини, пронизують бездонний простір потоками космічних променів, породжують незліченні форми матерії, створюють умови для її вдосконалення, вінчаючись таїною тайн Космосу — Життям, у якому Природа пізнає саму себе!..
Навіть якщо виходити з умов, близьких до земних, життя може існувати на безлічі світів нескінченних галактик. Адже утворення Сонячної системи зовсім не виняток. Планети, поза сумнівом, існують біля багатьох зірок. Життя, виникнувши в найпростіших формах, неухильно розвивається, прагнучи до найвищої досконалості — мислячої істоти.
Вона всесильна — мисляча істота, і десь на планетній піщинці поблизу світлої цятки спірального острова в сузір’ї Волосся Вероніки «вона» так само оглядає світ інших усесвітів, як оглядає їх із Землі людина…»
Елен Кенні читала ці рядки про Космос, і все її єство сповнювалося пекучим хвилюванням, вона почувала себе у храмі космічного божества. Але вона не здавалася собі безпорадно нікчемною. Ні!.. Вона хотіла бути так само гордою, як і уявна мисляча істота в сузір’ї Волосся Вероніки, про яку писав у своїй статті Петро Громов…
Волосся Вероніки!..
Елен збуджено пройшлася по своїй кімнаті з кріслами на крихітних ніжках і низенькими столиками, з широкою тахтою, на якій можна було лежати вздовж і впоперек. Вікна виходили просто в стіну сусіднього хмарочоса, не дозволяючи відчути висоти двадцять четвертого поверху. Елен закинула руки за голову й одним рухом розпустила скручене вузлом на потилиці волосся. Воно хвилями розсипалося по плечах. Елен звично труснула головою, й воно пінявим потоком заструмувало по спині. Елен ледве охопила його обома долонями.
Волосся космічної Вероніки!..
Космос. У нього схвильовано дивився російський геній Ломоносов, дивився, мов у зоряну відхлань, де зірок без ліку, а відхлань без дна… Він, Космос, так немислимо величезний, що його вимірюють не мірами довжини, а роками шляху променистої енергії. До однієї з далеких галактик у сузір’ї Волопаса відстань складає 230 мільйонів світлових років. Поки летів звідти промінь світла, на Землі змінювалися геологічні періоди, піднімалися й опускалися материки, розмножувалися й вимирали гігантські плазуни і, нарешті, з’явилася, нестримно розвиваючись, Людина. Космічний простір, надмірний навіть для уяви, виявився доступним для гострого ока, допитливого розуму, математичного аналізу, залізної логіки Людини. Він охоплюється її думкою, усвідомлюється її розумом.
Але чому ж не розчавлена величчю неосяжного зухвала Людина? Адже ніколи не перетнути їй незбагненно величезних просторів Космосу. Ніщо в природі не може рухатися зі швидкістю, що перевищує швидкість світла, і якщо навіть мислячий шаленець знайде спосіб досягти цієї швидкості, то все одно йому летіти до далекої галактики в сузір’ї Волопаса 230 мільйонів років, і його біологічні нащадки були б схожі на предка, що відлетів, не більше, ніж людина на амебу!.. Треба впасти ниць перед приголомшливою неосяжністю Космосу, перед страхітливою нещадністю часу, визнати нікчемно коротким і жалюгідним людське життя!..
Але ні! Варто послухати, що говорить блюзнір, який вторгся у храм Всесвіту. Не лякається він бездонних глибин Космосу, а впевнено згадує теорію відносності, котра стверджує, що «час космонавта», який летить з величезною швидкістю, тектиме повільніше, ніж для спостерігача, що залишився на Землі, і якщо швидкість польоту наблизиться до швидкості світла, то «час космонавта», з погляду земного спостерігача, майже зупиниться… Тобто на Землі минуть роки, століття, а на зорельоті лише секунди і хвилини… То невже ж за реальні роки свого життя мудрий шаленець відважно перетне весь Космос, принаймні в осяжній із Землі його частині? Щоправда, повернувшись назад до планети Земля, він може і не застати «стародавньої Сонячної системи», яка вже пройде своє космічне життя.
Шаленець чи гордій?
Тим і прекрасна людина, що вона горда!
Якщо росіянин Петро Громов владно відчиняє браму храму Космосу, то американка Елен Кенні стане жрицею цього храму, хоча б їй довелося для цього залізти у вікно. Вона потрапить у цей храм, звідки люди зроблять крок на іншу планету.
Інша планета!
Найближча, але віддалена більш ніж третиною мільйона кілометрів міжпланетного простору неусвідомлених таємниць; найзнайоміша на нічному небосхилі, але повна магічної чарівливості й гіпнотичної сили; найбайдужіша до всього земного, але така, що піднімає води наших океанів у живому диханні припливів і навіть гальмує обертання Землі до двох тисячних секунди кожного століття; найбільш вивчена астрономами, що поіменували її умовні моря й безумовні гори, але повна незбагненних загадок гігантських кратерів і світлих геометричних променів; найосяжніша, але така, що ніколи не показує людині зворотного свого боку; найрідніша Землі, начебто відірвана від неї, залишивши западину Великого океану, і найбільш на неї несхожа, мертва, безповітряна, вкрита циклопічними цирками й гострозубими невивітрюваними скелями, дорогами лави, рівнинами без рослин і ґрунту, із золотими й залізними жилами просто на поверхні…
Дивовижний Місяць.
То хай це буде не лише Місяць Петра Громова, Місяць росіян…
Елен зупинилася перед дзеркалом, рішуче взяла великі ножиці й, не роздумуючи, обрізала за маленьким вухом пасмо волосся. Пасмо скотилося до її ніг, згорнулося там кільцем. Елен захоплювала все нові й нові пасма і безжально обстригала своє чудове волосся, й воно, вже чуже, лягало на підлогу.
Елен, звично мружачись, вдивлялася в дзеркало, але не бачила там себе. На неї ледь розгублено дивилася маленька, незнайомо приваблива жінка із зовсім коротеньким волоссям, «космічна Вероніка»…
Елен нахилилася й помацала волосся на підлозі, ніжне, пухнасте. Вона зібрала його у жменю й притиснула до обличчя. Воно тонко й сумно пахло. Елен уткнулася в нього обличчям і заплакала.
Жінки часто плачуть, зрізавши волосся.
Але ж воно не вміщалося в шоломі скафандра… Його не можна було б там розчісувати.