— Не ятри, мамо, — Петро різко відсунув стілець, за спинку якого тримався. — Як ти не розумієш! Я вже знав тоді… Не маю я права… Є справи, на які можна йти лише самотнім.
Мати обернулася й похитала головою.
— Самотнім? А мене хіба немає?
Петро підійшов до неї й обняв за плечі:
— Ти у мене сильна. А я не можу ні її зв’язувати — хай буде вільною, ні себе ослабити.
— Думаєш, це від сили в тебе? Від слабкості. Я, дружина підводника, в Ленінграді на пірсі стояла, вас із Женею за руки тримала. Очі видивила…
— Не треба, мамо!.. Я-бо знаю твоє горе. Тому й про інших думаю.
— Неправильно це, Петрику, неправильно… Від себе й на Місяці не сховаєшся.
За верандою почувся шум, розчинилися двері, влетів Євген, збуджений, радісний, сяючий…
— Чай відміняється! — вигукнув він. — Келихи для шампанського! — І він змахнув у повітрі загорнутою пляшкою.
— Що це ти? Зарано ще його проводжати, — насторожилася мати.
— Не доведеться його проводжати, мамо! — загадково заявив Євген. — Усе гаразд! Нікуди він не полетить.
— Та що ти, Женечко! — здивувалася мати. — Стільки праці і не полетить?
Євген опустився на стілець і з грюкотом поставив пляшку на стіл:
— Привітайте, наша танкетка блискуче пройшла випробування!
— Я цього чекав, — сказав Петро.
— Ну, тоді можна й випити, — погодилася мати.
— Танкетка полетить на Місяць! Замість Петра! Замість людей.
Петро мовчав.
Євгенові стало ніяково. Він чекав вибуху, бурі. Він продовжував говорити матері, але дивився на брата:
— Розумієш, мамо… Людині нема чого бути на Місяці. Вона не може жити без захисту атмосфери. Хай за неї все зроблять автомати. Їх дешевше закинути туди!
Петро встав: