— Не лише за туманом, — задумливо сказав Петро Сергійович. — Ось за цими березами… Марко Поло, проїхавши колись по наших краях, писав, що він зустрів у дивовижній країні дивовижні дерева, кора яких нагадувала шкіру жінки. — Громов рукою торкнувся молодої берізки. — Що-бо ми стрінемо в чужому світі?
— Не треба! — замотала головою дівчина. — Це страшно… Завжди бачити над головою ваш нескінченно далекий світ.
— Що ж робити! Адже проводжали людей до Арктики чи Африки часів Лівінгстона. Тих мандрівників не можна було побачити в жоден телескоп…
— Телескоп! — повторила дівчина. — Можна помітити предмет заввишки півтора метри… Із Землі буде видно ваші рухомі тіні…
— І ви помахаєте звідси нам рукою.
Дівчина зупинилася.
— Я вже зараз помахаю вам рукою, Петре Сергійовичу, — сумно сказала вона.
— Що ви, Наталю! Хіба ви не зайдете до нас на дачу?
Дівчина гірко посміхнулася:
— Ні, навіщо ж? Ви там будете своєю сім’єю. А я…
— Наталю! — з докором вигукнув Громов. — Ви у нас мов рідна!.. І разом із Женею мені ніжку підставляєте, — пожартував він.
— Як вам не соромно? Адже ви такий… Я знаю, кого можуть послати туди. — Вона поглянула на Місяць і, мерзлякувато пересмикнувши плечима, накинула косинку.
— Люба Наталю… Давно я хотів сказати. Для вас я лише полотно, на якому ви малюєте казна-що…
— Я не малюю, а бачу. І все ще чогось чекаю…
Громов спохмурнів і з зусиллям промовив:
— Не треба чекати.
Наталя відвернулася. Зім’явши косинку, вона притиснула її до обличчя. відтак мовчки побігла вниз по стежині.
Громов стояв, борючись із бажанням повернути її. Наталя сховалася за скрутом. Під берізкою щось синіло. Він підняв косинку…
Він знав Наталю ще в Ленінграді, школяркою, коли вона приходила до Жені готувати уроки. Петро приїжджав із Пулковської обсерваторії, відсиплявся після «зоряної ночі» і, виходячи в їдальню, заставав «зубрил» за підручниками, розкладеними на обідньому столі.
Вони разом закінчили школу і поступили в Ленінградський політехнічний інститут. Дуже важко уловити мить, коли дівчинка перетворюється на дівчину, коли ставлення до неї раптом стає іншим… Коли б не 1957 рік, все склалося б не так для Петра Громова й Наталі.
Цього року радянська ракета винесла на орбіту перший штучний супутник Землі, і міжпланетні подорожі стали близькою реальністю. Петро Громов почав працювати над проектом місячної експедиції і перебрався до Москви, в Космічний інститут.
Євген, що під впливом старшого брата захопився Місяцем, ще на третьому курсі інституту задумав керовану із Землі танкетку, проект якої вирішив розробити в дипломній роботі.