— Ви любите Максима Горького?
— Ви читали його? — зрадів Євген.
— А як ви гадаєте?
— Мені б хотілося, щоб читали. Можна вирвати власне серце, світити ним, мов смолоскипом… але можна й напругою думки і серця освітити людям далекі, недосяжні світи. Також в ім’я щастя людини.
— Але ваш брат хоче ступити на них ногою!
— Чи потрібен такий ризик? Адже далекокерована танкетка здатна все побачити на іншій планеті, вивчити, відчути, все зробити, нарешті! Адже у неї є такі руки-маніпулятори…
— Я не знаю, хто з вас зухваліший: ви чи ваш брат, — сказала Елен, встаючи.
Євген проводжав гостю через лабораторію.
— Ви також небезпечний скромний чоловік, — розсміялася Елен і простягнула руку. — Гуд бай! Можливо, побачимося.
Громов дивився з вікна, як ішла Елен по липовій алеї, маленька і струнка, йшла упевнено, жодного разу не озирнувшись.
Електричний потяг зупинився біля підмосковної платформи. Пасажири ринули з вагонів. Вечір був тихий і ласкавий. Вдалині гавкали собаки. Пролетів низький гудок, потяг пішов, і стало геть тихо.
Від високої платформи до лісу, що приховував берег річки, над землею слався молочний туман. Пахло смолою, пріллю, трохи вогкістю й свіжою масляною фарбою від пішохідного містка, перекинутого через рейки.
Пасажири йшли по ньому вервечкою, стурбовані й квапливі. Внизу на пероні сяяли кулі ліхтарів, у прозорих хмарах плив неповний місяць.
Зійшовши з містка, люди занурювалися по коліно в туман.
Петро Сергійович і його супутниця зійшли останніми.
Туман, що здавався зверху суцільним, тут був рідким і прозорим. Але правобіч і лівобіч від стежини він густів, ховаючи кущі й купини старого болітця.
— Ніби над хмарами, — сказала дівчина. — Ви будете про це згадувати, Петре Сергійовичу?
— Про це? Звісно. Адже такого ніколи там не зустрінеш.
— Не кажіть слова «ніколи».
— Я мав на увазі туман. Тут на нього нарікаєш… Вогкість. А там… сумувати за ним, далебі, буду.
— Сумувати… за туманом, — зітхнула дівчина.
Вони увійшли до березового ліска.