Найдивнішою мені, однак, здалася та жінка вчора на вулиці. Вона била свого сина, промовляючи: «Чортеня ти мале! Ох і вкусила б я тебе, щоб зігнати свою злість!» Очі ж її одначе бути наставлені на мене. Я був заскочений і перелякався так, що не міг цього приховати. Юрба людей на вулиці з мертво-сталевими обличчями й вишкіреними іклами розреготалася. Але тоді підбіг до мене Чень Лао-у і потяг мене силоміць додому.
Коли він притягнув мене додому, вдома мої вдали, що не знають мене. Вираз їхніх очей був такий же, як і в тих, що на вулиці... Коли я зайшов до своєї бібліотеки, вони замкнули за мною двері так, ніби за куркою чи качкою. Цей випадок став для мене ще більшою загадкою, яку я не міг розгадати.
Кілька днів тому орендар із села Вовченята приходив до нас і розповів про тамтешній неврожай та голод. Він сказав моєму старшому братові, що одного лихого односельчанина все село побило до смерти. Потім кілька селян видерли з нього серце й печінку, засмажили їх на олії і зжерли, щоб жижки перестали дрижати від страху. Коли я вставив своє слово до розмови, вони обоє — орендар і мій брат — кілька разів окинули мене поглядом. Лише тепер я зрозумів, що блиск у їхніх очах був той самісінький, що й у юрби на вулиці.
Коли я думаю про це, мене морозить з ніг до голови...
Якщо вони жеруть людей, то немає жодної певности, що вони не з’їдять і мене!
Дивіться! І слова тієї жінки — «Вкусила б я тебе», і усмішки мертво-сталевих лиць із вишкіреними іклами, і позавчорашні слова орендаря — це все, цілком ясно, є їхні таємні сиґнали. Я бачу, що в їхніх словах повно отрути, в їхніх посмішках бачу ножі, а їхні (до біса білі!) ікла, що вишикувалися в ряд, — це все знаряддя людожерства...
Хоч, на мою думку, я й не погана людина, проте відтоді, як я розтоптав книгу боргових записів панства Ґу, тяжко сказати, чи це справді так. Вони, здається, мають іншу думку, але я не спроможний її відгадати. Потім вони також і лицеміри! Як тільки розсердяться, одразу назвуть чоловіка поганим і обмовлять його. Я ще пригадую, як старший брат навчав мене писати шкільні твори. Не важно, яким би добрим чоловік не був, якщо я критикував це кількома реченнями, то брат схвально обводив їх колами; якщо ж я виправдував кількома реченнями погану людину, то він казав: «У тебе винятковий талант! Не такий, як в інших!» Як міг я вгадати, що остаточно було в них усіх на думці, тим більше тоді, коли вони збиралися займатись людожерством?
Щоб щось зрозуміти, треба все обміркувати й продумати. У старовину часто їли людей: я це ще пригадую, але дуже туманно. Щоб переконатися, я заглянув до історії, однак у цій історії не було хронології. Натомість на кожній сторінці навскіс і впоперек було написано слова «гуманність, справедливість, істина, чеснота». (*Чотири ідеальні принципи поведінки людини в конфуціянській філософії.) Все одно я не міг заснути, тож до самої півночі я уважно перечитував книжку і аж тоді розглядів, що за кожним словом стояло інше слово, а ціла книжка була списана одним словом — «людожерство» ...
Однак це слово, виступаючи безліч разів із сторінок книжки та з уст орендаря, безконечно вдивлялося в мене дивним поглядом, із сміхом і стогоном.
Я також людина, і вони хочуть зжерти мене!
IV
Уранці я хвилинку посидів мовчки. Чень JIao-y приніс сніданок — миску овочів і пареної риби. Очі у риби були білі, закостенілі, а її роззявлений рот — такий, як у тих людей, що думають про людожерство. З’ївши трохи, я не був певний, чи те слизьке, що я їв, була риба, чи, може, людина. Я все виригав, навіть нутрощі.
Я промовив: «JIao-y, скажи, будь ласка, моєму старшому братові, що я почуваюся дуже пригніченим і хотів би прогулятися в садку». Лао-у вийшов, нічого не відповівши, але незабаром повернувся й відімкнув двері.
Але я й не поворухнувся, спостерігаючи, що вони робитимуть зі мною. Я був певний, що вони мене не випустять. Так і сталося! Ведучи з собою якогось діда, старший брат неквапно підійшов до мене. Дідові очі блищали лихим блиском, і, побоюючись, щоб я цього не помітив, він похнюпився, вдаючи, що дивиться в землю, а сам потайки з-під окулярів позирав на мене.
«Сьогодні ти, здається, почуваєшся непогано», — промовив брат.
«Так», — відповів я.
«Ми запросили тут пана Хе оглянути тебе», — продовжував брат.
«О, гаразд», — сказав я. В дійсності хіба ж я не знав, що цей дід — замаскований кат?! Не інакше як під виглядом того, що мацає мій пульс, він хоче визначити, скільки на мені сала, а за цю послугу його також наділять шматком мого м’яса. Та я не злякався. Хоч я й не людоїд, мої жижки міцніші за їхні! Простягнувши до нього руки з затисненими кулаками, я приглядався, з чого він почне. Старий лис сів, заплющив очі, помацав мого живчика, тупо помовчав, а тоді, відкривши свої чортячі очі, мовив:
«Перестаньте безладно роздумувати, спокійно собі відпочиньте якийсь час і тоді видужаєте».
Перестаньте безладно думати і спокійно відпочиньте! Коли я відпочину й наберуся ваги, то їм мого м’яса, природно, припаде більше... Але що я з цього матиму? І як я можу «видужати»? Ця зграя прагне до людожерства, але, по-чортячому маскуючись, не наважується прямо приступити до діла. Це розсмішило мене справді до смерти. Я не міг стриматися і вибухнув реготом. Мені стало дуже весело. Я знав, що в цьому сміхові було повно відваги й прямоти. Дід і брат зблідли, приборкані моєю відвагою та прямотою.
Але тому, що я мав відвагу, вони ще більше бажали з’їсти мене, щоб і собі придбати краплю цієї відваги. Переступивши поріг і відійшовши недалеко від дверей, дід прошепотів моєму старшому братові: «їжмо негайно!» Брат схвально кивнув головою. Отже, і ти, брате, також з ними! Це відкриття, хоч і здавалося неочікуваним, уже існувало в моїй думці перед цим. Мій брат приєднався до зграї, що хоче мене зжерти!
Мій старший брат — людоїд!