Вона ще:
— Федосько, доки б ти вилежувалась?
А воно:
— Рівень радіації на поверхні ґрунту не перевищує норми.
Нинила махає рукою і завертає до Ганниної хати. Хата біла-білісінька, мов яєчко. Перед порогом жоржини цвітуть, високі та пишні, і цідилок на бузі теліпається. Як Ганна покинула, так і висить.
Бачиш, дівчино, які діла. Ти на курорт поїхала і не повернулася, я й досі про той гостинець не знаю, а тут Чорнобиль підтаскався — ніхто тебе дуже й не шукав. Село десь на степи перекинулось, живуть, мов татари. Ні ліску, ні річки, напевне, коров’ячі ратички гризуть. Нічого, Ганно, ми ще побачимо, як вони звідти дратимуть.
У Ганниній хаті все аж сміється. Тільки рушник на іконах теліпається сумний-пресумний: «Під хрестом моя могила, на хресті моя любов».
Баба Нинила посиділа біля столу, схрестивши руки, які могла б уже схрестити на грудях, поцілувала Ганнину карточку в портреті, ввімкнула радіо. Хай грає, хай пустку розгонить. І пішла. Треба ще дві грядки прополоти, бур’ян у дворах вижати. Господи, все село на одну душу покинули! А що, якби Нинила померла або теж з глузду поїхала? При згадці про смерть вона зупинилася, постояла, мов щось забула, і повернула на кладовище.
Сухорукі деревця обабіч стежки тихо пропускали її вперед. Усіх, хто тут, вона знала, а мо’, хто й давніше жив, але теж своя людина була, хай царствує. Хати вона понасипала високі, дерном обіклала, квіток натикала. А це ось її сімейство.
— Здрастуйте, хлопці! Давно вже матір виглядаєте? Так я ж тепер скрізь сама — і бригадир, і голова, і полільниця, й сільрада. Доки всі не повернуться. Хай у них серце розтрепехається. Ото, як прискачуть!
Іздалеку загула машина. Нинила розпросталася, прислухалась, потім вийшла на дорогу. Якби вона могла на себе глянути, то перелякалася б — обличчя червоне й лускувате, мов раковиння, сиві коси розповстрялися по плечах.
«Бобик» зняв таку куряву, що вона спочатку потонула, а потім поволі випливла. Ті вже гукали:
— Бабо Нинило! Бабо Нинило!
— Та осьдечки я, чого вам.
— А ми думали, що ви вже вмерли. Хліба треба?
— Та нащо мені той хліб, картоплі повно. Або давай.
— Скоро пенсію привезем і лікарня прибуде. А ви не передумали? За десять верст живої душі немає.
— Брешеш.
— Чого б я брехав. Он хай скаже.
Той, що за кермом, покивав головою.
Нинила взяла хліб і пішла, потім зупинилася, боса, обтріпана, мов осика після бурі, і сказала:
— А як там усі? Скоро повернуться?