А Нинила породила каліку, і стала калікою сама.
Нема в селі кращого посагу, як у Ганни Шовкової. Там добра — в царську скриню не влізе. І хата в неї така, що лизнути хочеться. Хоч Ганні сорок три минуло, а хвіртка не зачиняється. Однак Ганна лише сміхом заллється:
— Та вже стільки на мою долю Петрів!
Одного Петра любила, за трьома іншими заміжжю була, та, видно, щастя її попливло за купальським вінком і потонуло. А може, вона сама його втопила, бо ж на річці росла. Як скочить, бувало, з берега, а сама тонка, висока, мов хворостина, так і йде наввимашки по воді, а коса за нею тільки постигає. Хлопці ловили її за ту косу, а ближче підпливати боялися. Ганна пірнала далеко і глибоко, в пічурки, туди, де колись водяний млин стояв. Утопленики часом хапали її і тягли за собою, а тільки вона якось випрошувалась і вимолювалася в них і поверталася завше.
Навчатися їй після школи ні за ким було — батьки померли рано, отож лишилася Ганна при своїй ріці, при своїй хаті, при тих рушниках, що всі тополі б завішала, і тих простирадлах, що всю леваду заслала б. Гуляти не гуляє, а задурить якийсь голову — бовтюх за нього заміж, розписалися і розбіглися. Знов Ганна дівка. Ходить на гірку мамину ферму, дратує дівчат фартухами квітчастими і хустками високими, кленуть її, трохи не вилами колють. А літечка минають. Прийняла б, Ганно, он того а чи того, хазяйновитий мужчина, змиряйся і живи. Та до дідька їх! Мене тільки Петько Ряска ще й не сватав.
А Петько Ряска — то тітки Нинили син, горбатий зроду і вже років десять ногами не ходить. Як ще Ганна маленькою була, вони трохи дружили, та яка може бути дружба між дівчам-семилітком і калікою парубком? Він їй малювати показував, вишивати вчив. А вона, бувало, як заведеться танцювати! То тітка Нинила й скаже Ганниній матері:
— Ой, як мій Петько на вашу Гальку дивиться! Нещасна вона дитина.
А потім школа забрала дівчину і повела її між товаришки, так що з Петьком вона майже не бачилася. Почує, що Ряска захворів, то кисличок понесе або вареників з маком, та й годі. Петько ж, бувало, з-за ліси чи з-за дерева за нею дивиться-дивиться, мов од стежки одриває. А то ще малюнки у дворі розкидає по траві і чекає, що вона йтиме і похвалить. Малював більше ріку і дерева, бо й вона те любила.
І ось Петько Ряска помер. Це сталося на Великдень. Трунку поставили на веранді і поклали його обличчям до ріки, де не встигло спалахнути латаття. А то б він востаннє дивився на ватри по всій воді і на сирітку-пташку, що блукала б між тими ватрами. Жінки і дівчата летіли б до верби з білизною, а чоловіки б усідалися на човнах і гудили політику, мов нічого немає на світі важливішого за політику.
Ні, цього вже не побачить Петько Ряска. Коли Ганна прийшла, трунку вже поставили на веранді і поклали його обличчям до ріки. Сонце кривавим пролежнем сочилося на занавіску. Хотіла одхилити покривало і глянути на його обличчя, але тітка Нинила не дала. Тоді Ганна притулилася до дверей. Їй увижалося, що Петько веде її показувати своїх кроликів, ступає важко, мов кожного разу падає: човпи-човп, човпи-човп, ось він подає їй полинину і каже: «Укинь їм, не бійся, вони не дряпаються!» Бачила, як він носить у хату воду, наливає всі чавуни і макітерки, як мати на нього гримає: «Доки б ти пірав?»
А ще Ганні раптом прийшло в памку, як вона колись перестріла Петька (сьоме літо їй лиш минуло) і наказала:
— Покажи мені свою гору!
— Та ні.
— Тоді ти мені не друг.
І ось він розстібає сорочку, пальці йому тремтять, ґудзики не знаходяться. Він стоїть перед нею маленький, сіро-жовтий, з величезним горбом, який втягає його в себе, мов хоче проковтнути.
Ховали пополудні.
А за тиждень Ганна їхала на курорт і найняла чоловіка, щоб приправив до поїзда. Така слизота стояла, що якби не курча та не горілка, то не бачити б їй залізниці, як калош у сільмазі. Водій матюкався і злився, кляв машину, зрештою вибралися на рівне, за село, і тут вискочила на дорогу тітка Нинила, впала на дверцята.
— Ой, Божечку, це ти, Ганно? Прости мені. Прости й послухай. Скільки ночей сниться, що приходить Петько. Мов приходить і каже: «Передайте, мамо, білу сорочку і хлібину. Я вінчаться буду». Мов питаю: «А як же передати, синочку?» А він: «Вийдіть за село і першою машиною, яка трапиться». А тому прошу тебе, Ганно, не відмовся, візьми, бо я вже тут намерзлася.
Гасає Нинила по селу, худа і гостра, мов тирка. Добре, що радівів багато, вона раз по раз і гукає:
— Науме, ти сіно викосив?
А їй у відповідь:
— Шоста година десять хвилин за київським часом.