Я спізнився до поїзду…
Воно й не могло бути инакше. Незнайома дорога, чужі коні і глупий візник – як же тут заїхати на час?
Півмилі перед явірцем вийняв я з кишені годинник і, тримаючи його в руках, підганяв парубка:
– Їдь, Федьку, скоріше, бо буде пізно!
– Але де! – перечив він, потрясаючи кудлатою головою. – Як я колись тут із панночкою їздив, то сонце вже було геть-геть, – і ми не спізнилися. А нині?
І він показав бичевном позад себе так, що мало мені очей не вибрав.
– О! Щойно з полудня ступило.
– А коли ж ти їздив? – питаю.
– Коли? Аво, якось зимою.
– Та зимою, небоже, сонце хутше заходить, як тепер.
– То що з того?
– Як то що? Значить, не чекай, аж зайде сонце, тільки їдь, бо буде пізно.
Ми не могли порозумітися. Мій Федько обстоював при своїм, що, мовляв, «колія» відходить тоді, як сонце зайде. Та й вже.
Я підождав якої чверть години і обіцяв йому «корону» (австрійська монета), як на час заїде, а коли й то не помагало, взяв батіг, і як знав та міг, поганяв коней. Але коні не були скоріші від Федька, і ми якраз приїхали, коли поїзд від'їхав.
Дворець стояв посеред поля, і в ньому під ту пору крім чорного, старого пса не було нікого. Ждальня зачинена на ключ, бюро також, роби що хоч!
Сів я на лавку та й жду. Переді мною шини, направо й наліво біжать, якби здоганяли себе.
На закруті зливаються в одну сіру смугу і гинуть.
По обох боках поля. Одні зорані, другі вже засіяні, треті ще вкриті стернею. Часом птах перелетить над ними, часом заєць шульне стернею, і – тихо.
Видно, як вечір спускається на землю… Посидів я, подумав, а дальше встав і почав напрасно добуватися до ждальні.
– А який там дідько розбиває двері! – зверещав жіночий, пискливий голос ізгори. – Поїзд від'їхав, та й спокій!
– Я хочу підождати до другого, – кажу.
– Другий не йде, аж завтра. Тут уночі ніякі поїзди не ходять.