Маркіз любовно гладив свої бліді пальці. Напроти нього Аврора та її великі чорні очі. «Бліде обличчя барви неспілого яблука», – Клавдій подумав про Буше.
А вино смакувало.
Він дивився на Аврору. Він не чув ні оповідань маркіза, ні мелодійного голосу свого сусіди де Кавін'яка. До нього усміхалась Аврора.
Він відчув, що хтось на нього вперто дивиться. Це був мес'є де Ман'є – сіре нерухоме обличчя, очі жаб'ячі. На шиї у нього виднів червонуватий пружок. Мес'є де Мен'є неспокійно прикривав цей свій знак коміром. «Противний він», – подумав Клавдій і відвернувся. Він поглянув на мадам де Мен'є. Вона усміхалася, розхиляючи блідо-фіолетові уста.
– Ви, майстре, давно в Парижі?
– Вже рік, маркізе.
– Невже тільки рік?
Хтось рапаво засміявся. Це був мес'є де ля Брієр. Аврора підняла чарки.
– За ваше майбутнє, мес'є Турський!
Він вперше почув її оксамитний голос.
– Мадмуазель, дозвольте за ваші очі!
– Чому тільки за очі, мес'є, чи не краще було б за голову?
– За голову? Так, за вашу голову! – бездумно повторив за Авророю Клавдій.
Знову засміявся мес'є де ля Брієр. Він підняв чарку.
– За вашу, мес'є Турський!
Клавдій хотів відповісти, але встряв маркіз:
– Ми завжди п'ємо за голови, майстре. Вам може дивно?
Хтось вигукнув:
– Вина багряного, вина для майстра Турського!
Звивалися коротконогі прислужники й наповнювали позолочені чарки.
– До біса! – подумав Клавдій, – ніяк не розберу.
Він поглянув на маркіза, а той приязно всміхнувся.