– Мес'є Клод Турський?
Клавдій зупинився й побачив маленького чоловіка з восковим обличчям у маскарадному костюмі, із свічником у руці..
– Ви мене знаєте?
– Так, мес'є, - чоловічок люб'язно вклонився. – Маркіз Оноре д'Анвіль жде вас у вітальні. Дозвольте, шановний майстре, провести вас.
«Чи це не сон?» – думає Клавдій. Але ні, він чейже тримає в руці станок, а в роті чує смак П'єрового вина. З його кишені стирчить, здається, останнє число якоїсь Паризької ґазети. На ній дата: Париж, 30 жовтня 1948 року. Ні, це не сон!
Клавдій іде сходами вгору за безшелесними кроками воскового чоловічка. Одні двері, другі, а далі простора заля. У ній за столом маскарадного вигляду з доби рококо гості.
– Мес'є Клод Турський, маляр з козацької держави! – проголосив чоловічок.
Клавдієві стало смішно. «Дурень, – подумав він, – яка там козацька держава! Хай йому біс!»
З-за столу підвелася постать елєґантного дідка в сніжно-білій перуці й блакитному костюмі.
– Вітаю вас, шановний майстре!
Клавдій відчув на собі погляди зібраних. Одні дивилися здивовано, другі привітливо. Бліді безбарвні обличчя, випещені за мурами замку.
Дідок повторив:
– Вітаю вас, шановний майстре!
Він підняв чарку з позолоченим вінцем, а за ним підняли і свої – усі гості. Маленький чоловік з восковим обличчям подав чарку Клавдієві. Запашне вино подразнювало ніздрі. Це не вино мес'є П'єра. Клавдій випив і за звичкою затиснув губи. «Цей дідок, мабуть, маркіз д'Анвіль», – подумав він.
– Так, майстре, я маркіз д'Анвіль.
Усі його думки вловлював дивний маркіз.
Маркіз знайомив П'єра.
– Маркіза Енріетта д'Анвіль, моя дружина. Моя дочка Аврора.
А далі маркіз виголошував прізвища всіх присутніх.
Схиляли свої наперучені голови маркізи, графи та иньші шляхетного походження гості маркіза д'Анвіль. Клавдій у відповідь хитав їм своєю обмоклою розкуйовдженою головою.
– Просимо! – сказав маркіз і вказав йому на крісло біля себе.
Бенкет. Розкішний бенкет. Дорогоцінні страви й вина.