Ожарський хильнув і почув, як у голові закрутилося. Старий стежив за ним спідлоба.
– Але ж бо ясний пан зовсім мало з'їв. А придалося б на ніч.
Інженер не второпав.
– На ніч? Що ви маєте на увазі?
– Нічого, нічого… Але стегенця маєте не найгірші!
І ущипнув його за ногу.
Ожарський відсунувся, водночас намацуючи револьвера.
– Ей, чого ви так ся кидаєте? Звичайний жарт і тільки. Бо ви мені до вподоби. Часу в нас багацько.
І, мовби для того, щоб заспокоїти, відсунувся до стіни.
Інженер охолонув, а щоб змінити тему, спитав:
– Де та ваша дівка? Чого то вона за дверима ховається? От замість тих дурних жартів, пришліть мені її на ніч. Я й заплачу незле.
Господар, здавалося, нічого не второпав.
– Вибачайте, ясний пане, але не маю жодної дівки, а там за дверима нема тепер нікого.
Ожарський, добре вже захмелівши, скипів.
– Що ти мені, старий бугаю, плетеш дурниці в живі очі? Де дівка, яка щойно мені борщ подавала? Заклич Мокрину, а сам забирайся.
Дядько ані з місця не зрушив, тільки зиркнув на гостя насмішливо.
– Ага, Мокриною, Мокриною нас нині кличуть.
І, не звертаючи уваги на розлюченого молодика, важким кроком подався в комору. Ожарський кинувся за ним, щоб увірватися й собі всередину, але у тую ж мить звідки з'явилася Мокрина.
Була в самій сорочці. Золото-червоне її волосся розсипалося миготливими хвилями по плечах і грало на світлі.
У руках тримала три коші, наповнені свіжовчиненими хлібинами.
Поставивши їх на лаві коло печі, взяла коцюбу і заходилася вигортати розпечене вугілля. Нахилена вперед до чорного отвору її постать вигнулася пружним луком, напинаючи пишні дівочі форми.
Ожарський нестямно ухопив її в обійми і, задерши сорочку, почав розціловувати розпашіле від вогню тіло.