Дівка сіла на лаві поруч і втупила в гостя погляд великих блакитних, ледь засльозених очей. Виглядала на двадцятилітню. Золотаво-руде буйне волосся спадало на плечі двома грубими косами. Повновиде обличчя псував довгий рубець від середини чола через ліву брову. Пухкі перса мали барву ясно-жовтого мармуру і були порослі легеньким золотавим пухом. На правому персові виднілася родимка у формі малої підківки.
Дівчина йому подобалася. Сягнув рукою до її грудей і погладив. Не боронилася.
– Як звешся?
– Мокрина.
– Гарне ім'я. Чи той там – твій батько? – вказав рукою на комору, де зник недавно старий.
Дівка всміхнулася загадково.
– Що за «той там»? Там зараз нема нікого.
– Ет, не викручуйся. Ти його донька чи коханка?
– Ні те, ні друге, – розсміялася широким простим сміхом.
– А хто ж ти – служниця?
Нахмурилася з погордою.
– Ще що вигадав. Я тут сама собі господиня.
Ожарський здивувався.
– То він твій чоловік?
Мокрина знову розсміялася.
– Не вгадав, нічия я не жінка.
– Але ж спиш із ним, так? Старий, а ціпкий? Трьом таким, як я, дав би раду. А в очах іскри шугають.
– Занадто ти вже цікавий. Ні, лягати з ним не лягаю. Як же би то? Адже ж я походжу з нього… – затялася при цих словах, підбираючи потрібні.
Раптом, наче намагаючись уникнути його сміливих рук, вивернулася і пропала в коморі.
– Дивна дівчина.
Ожарський випив п'ятий келишок горілки і, розсівшись вигідно на лаві, розморився. Тепло розігрітої хати, втома по довгій мандрівці і гарячий напій – навіяли сонливість. Був би вже заснув, якби не повторна з'ява старого. Господар приніс під пахвою дві пляшки і наповнив келишки для гостя й для себе.
– То є добрий вишняк. Дуже старий.