Втім, Ноті було начхати, адже він вже давно працював в іншому ресторані мийником посуду і прибиральником. «Фрешуотер» – більш елітний заклад, але все ще доволі скромний, пропонував недорогі наїдки, які були відвертим антонімом свіжості. Нота не раз спостерігав, як розлючені клієнти приходили наступного дня у «Фрешуотер», аби розповісти хоч кому-небудь про свій чарівний вікенд на унітазі. І в такі моменти Олексію завжди ставало цікаво, що коїлося з тими, хто все ж таки не прийшов? Зрештою, «Фрешуотер» проіснував менш ніж пів року, а потім зник навіть трохи швидше ніж з’явився.
Наступним у черзі був «Годплейс». Вишуканий ресторан, що існував з тисяча дев’ятсот сорок сьомого року, пропонував своїм відвідувачам рідкісні страви, рецепти яких суворо охоронялися і як виявилося пізніше – не дарма. Адже якось один з кухарів обмовився комусь із офіціантів про те, що вони кладуть в свинячу підливку для пікантності. Далі, офіціант обмовився одному з клієнтів, після чого «пікантний» ресторан з майже піввіковою історією зачинили наступного дня.
Ні що інше, як фатум переслідував Олексія, не полишивши хлопця і в наступному ресторані з оригінальною назвою: «У Сміта». Власник ресторану, потомок корінних жителів, містер Сміт, не одразу розгледів природженого кулінара в Ноті, як і природженого прибиральника в своєму шеф-кухарі. Можливо саме через це, а може через незручне географічне розташування, ресторан відвідували дуже рідко, здебільшого аби забігти в туалет. Коротше кажучи, цей ресторан спіткала доля попередніх.
Зрештою, навіть у гоувестівців для Олексія кінчились пропозиції. А може вони просто не хотіли зв’язуватися, вважаючи його піковою дамою. Дехто навіть клявся, що бачить чорний німб над головою цього українського дивака.
Будучи одруженим з думкою, що він занадто великий невдаха навіть для «GOWEST», Нота вже хотів повертатися в Україну, однак доля, як завжди, запропонувала на розгляд власний варіант.
В одному з елітних ресторанів Нью-Йорка під назвою «Грандвей» проводився цікавий конкурс, прийнявши участь у якому кожен бажаючий міг «перевірити свій язик на смак». Необхідно всього-на-всього спробувати кілька страв, а потім розповісти які інгредієнти в них присутні. Завдання ускладнювалось тим, що очі, ніс і навіть вуха щільно закривалися тканиною, а руки міцно прив’язувалися за спиною. Участь в конкурсі коштувала 50 баксів, що для Ноти означало кілька днів без їжі. Та він вирішив спробувати щастя і не помилився, вгадавши інгредієнти шести страв із шести. Шеф-кухар ресторану і організатор конкурсу був настільки вражений, що вирішив «піти у ва-банк», запропонувавши Ноті на пробу свою коронну страву, яка складалась з вісімнадцяти інгредієнтів, не рахуючи восьми різних спецій. При цьому, шеф-кухар присягнувся, що: «Якщо ти виграєш, то я розірву на собі фартух і останок свого життя буду заробляти на хліб, продаючи шкарпетки!!!».
Ой як не легко було відгадувати ту дурнувату страву, але наступного дня в світі стало на одного продавця шкарпеток більше, а разом з тим і на одного щасливого кухаря. Згодом, власник ресторану помітив наскільки старанно і творчо Нота підходить до своєї праці, після чого зробив його шеф-кухарем «Грандвей».
Ще до появи Олексія, «Грандвей» відрізнявся доволі гарною репутацією, але після становлення Ноти в ролі шеф-кухаря, ресторан перетворився з елітного на один із кращих в Нью-Йорку, збільшивши місячний прибуток у рази! Слава про Олексія як про чудо шеф-кухаря, ширилася зі швидкістю світла. Тепер він міг жити як котяра в маслі, хоча звичайно не робив цього, обережно складаючи грошенята у коробочку з під булочок і сподіваючись, що коли-небудь відкриє власний ресторан.
Через чотири роки коли грошей накопичилось вдосталь кулінар, зібрався з духом і повідомив своєму шефу, що вимушений покинути «Грандвей», аби поринути у власне далеке плавання. Першою думкою власника ресторану, містера Блека, було вчинити з Олексієм так, як з ним колись вчинив Великий Боб, але зрештою, Блек обмежився проханнями на колінах з обіцянкою двократного збільшення розміру заробітної плати. Переконавшись ж у тому, що хлопець непохитний, власник «Грандвей» побажав кулінару удачі і спробував повернути минулого шеф-кухаря, чий потенціал у продажу шкарпеток виявися нічим не обмежений.
Навряд чи варто пояснювати, чому Олексій не лишився у штатах. Однак, однією з причин був його чудернацький акцент, котрий американцям здавався вкрай кумедним і котрого Нота старший без особливого успіху намагався позбутися останні два роки. До того ж в Україні справи почали налагоджуватися, розгул злочинності зменшився, а людей з витонченим смаком народжувалось дедалі більше.
Назву ресторану вигадував не довго, адже ще під час того доленосного конкурсу хтось із учасників назвав язик Олексія «діамантовим». «І нехай це зовсім не скромно, зате дуже вишукано», думав Нота старший зі сльозами на очах милуючись позолоченою вивіскою. Втім, Олексій ніколи не був скромним і, забігаючи наперед, варто сказати, що в гонитві за підкресленням своєї індивідуальності він зайде занадто далеко.
Приємний антураж, вишукані, дуже смачні і подекуди екзотичні страви межували поряд з традиційними для України варениками і борщем. Вишколена, наче в армії обслуга, всім своїм виглядом, поглядом і діями давала зрозуміти, що Бог є, він один і сидить за твоїм столиком. Інші Боги також присутні, але тобі наче і посміхаються частіше і частіше підходять, а захочеш, то й взагалі відходити не будуть. Не цурався Нота купувати шалено дорогі рецепти, за розкриття яких, десь у горах робочих інструкцій існувала згадка про смертну кару. А крім цього і сам кожного тижня вигадував такі страви, що можна було б вдавитися слиною, та по традиції, яка всім неймовірно подобалася, особисто презентував такі страви клієнтам.
Все це і багато іншого стало запорукою грандіозного успіху ресторану. Серед заможного, хоча і не чисельного населення, «Діамантовий язик» без сумніву був вибором номер один. І залишався таким ще дуже довго, аж доки не з’явився «Діонс», не помер Нота старший і доки Нота молодший не перебрав управління на себе..
"Рояль в підвалі ресторану"
Через рік після смерті Анни, маленький Нота більшу частину свого часу проводив у величезній кухні «Діамантового язика», часто плутаючись під ногами у кухарів, заважаючи їм, іноді дратуючи, але завжди дуже радуючи батька своєю присутністю. Одного разу він закрився у духовці і мало не задихнувся, після чого вже не молода кухарка Валентина Тимофіївна жбурнула фартух у морду люблячому батькові, розірвала свою грамоту «Кухар року» на шматки і тільки після цього звільнилася за власним бажанням. Звичайно, Нота старший розумів, що такій малій дитині не місце на кухні, але йому дуже хотілося, аби Олексій з самого малечку звикав до свого справжнього дому. І схоже на те, що малюк справді відчував себе в ресторані наче вдома.
Якось, граючись у найвіддаленішому і найнепомітнішому закутку кухні, Олексію захотілося дістати сіль, котра розташувалась не надто вже й високо – для дорослого, а от йому – чотирирічному, було потрібне як мінімум альпіністське спорядження, аби до неї дістатися. Втім, Олексій зміг обійтися без спорядження, на відміну від наслідків, обійтися без яких у нього ніколи не виходило. Вже після першої невдалої спроби він перекинув на себе гору посуду, разом із величезною шістдесяти літровою каструлею. Почувши страшенний друзкіт і крики, молода кухарочка Віка, що повинна була наглядати за малим невігласом, стрімголов помчала на кухню, забувши зачинити двері у підвал. Коли ж вона дісталась пункту призначення, її очам відкрилась з одного боку мила, а з іншого, невесела картина. Нота молодший сидів у шестидесяти літровій каструлі з купкою солі на голові і з тупим, навіть для чотирилітньої дитини, виразом обличчя. «Я ж просила!», — звернулася скоріше до Господа, ніж до хлопчика Віка, після чого попрямувала витягати мале нещастя. Та просто витягнути Олексія було б занадто легко, тому, перш ніж дівчина підійшла, хлопчисько накрилося кришкою і, міцно тримаючись за її ручку, заперлося так би мовити, з середини. «Я йду за батьком!», — пригрозила Віка, потупотівши ногами, а зрозумівши, що її дешевий трюк занадто дешевий, пішла куди пообіцяла. Згодом вона повернулася і не одна, а з Нотою старшим, котрий аж ніяк не планував лаяти свого сина. Він присів біля каструлі і лагідно мовив: «Синку, я на тебе не серджуся, вилазь». Втім, не почувши жодної реакції і навіть натяку на неї, батько змінив тактику. «Ну все, досить!!!», — гнівно викрикнув він і доклавши максимум зусиль підняв кришку під якою виявилося абсолютно порожньо.
В цей момент Віка не змогла втримати посмішки, за яку одразу ж розплатилася своєму суворому шефу вибаченням.
Тим часом Олексій, котрий вже і думати забув про сіль, крокував по добре йому знайомому довгому коридору, що з’єднував кухню, холодильник, підсобку і підвал. З першими трьома приміщеннями хлопець був добре знайомий. Наприклад, у холодильній камері він колись мало не перетворився на бурульку. Що ж стосується підсобки то довгий час вона взагалі була улюбленим місцем хлопчика, адже тільки в підсобці можна було безкарно кидати у стелю гнилою картоплею, а ще там був гурток образотворчого мистецтва, де діти (вірніше, один Олексій) морквою малював на стінах розлючені обличчя, дуже схожі на те, яке виникало у батька, коли він їх помічав. А скільки всього цікавого можна було зробити з капустою! Втім, нам не вистачить історії, аби про це розповісти.
Власне кажучи, доки ми теревенимо, Нота молодший підійшов до дверей підвалу. Раніше ці двері завжди були зачиненими, а дітям, як і деяким дорослим, властиво перебільшувати значення зачинених дверей. Тому не дивно, що для хлопчика вони зіграли роль маніяка, котрий обіцяє морозиво в неймовірно спекотний день. Звичайно, Олексій піддався його чарам і вже через мить обережно спускався по скрипучим дерев’яним сходам, що в самому низу тонули у темряві. На ділі все виявилося не так страшно і те, що спочатку здавалося абсолютною тьмою, перетворилося на погано освітлений і дуже брудний підвал. Точніше, для нас це був би звичайнісінький брудний підвал, а для хлопчика величезний лабіринт, повний таємниць, які тільки і чекають гідного їх розкрити.
І такий претендент вже йшов їм на зустріч. Між старих меблів і знаменитих коробок з під бананів, скляних банок і величезної кількості посуду. Маленькі прямокутні віконця біля самої стелі відкидали на підлогу кілька білих плям, над якими пилюка малювала чудернацькі картини, що жили лиш мить. В одній з таких картин, немов акцентований артист на сцені, стояло щось дуже дивне по обрисам і доволі велике за розмірами. Воно, накрите брудною коричневою ковдрою здавалося найцікавішою річчю підвальної колекції. «Нічого собі!», — здивувався хлопчик, потягнувши за край ковдри і побачивши рояль у всій красі. Скільки ж часу пройшло с тих пір, як він грав простенькі мелодії у матері на колінах! Раптом, з коридору почувся тупіт ніг і крики, серед яких чітко виділявся голос батька. Та хлопчик не збирався тікати. Зачарований красою цього дивного інструменту, він повільно протягнув вказівний палець до клавіш, легенько натиснув одну з них, після чого почув доволі жалісний, на його погляд, звук. Інша клавіша яка виявилася менш плаксивою, а потім третя, четверта, п’ята і невдовзі страшенна какофонія заволоділа підвалом. «Хто залишив підвал відкритим?!», — закричав Нота старший, почувши музику. Через якусь мить, він підбіг до хлопчика і взявши його під пахви, немов рятуючи від пащі скаженого звіра, швидко поніс до виходу. «Ходімо, будеш спостерігати як я готую фондю», — повідомив батько своєму чотирирічному сину, котрий чомусь не оцінив цієї привабливої пропозиції.
Зустріч з роялем, як і планувала хитра лисиця, не пройшла для маленького Ноти даремно. Все ще клеячи дурня у підсобці, він час від часу перевіряв, чи не забув хто зачинити підвал, аби непомітно прошмигнути туди, доки цей хтось буде серйозно зайнятий переставлянням мотлоху. Помітивши таку справу, Нота старший наказав персоналу бути уважнішими, адже в підвалі є купа речей, котрими його син може спричинити собі шкоди.
Пройшли роки і Нота "М" перетворився на Ноту "Ю", що означало юнак. Чорнявий, не надто високий, але доволі симпатичний хлопець виріс трохи інфантильним, трохи ледачим і, що було найгірше для батька, вкрай байдуже ставився до кухні. Він бачив себе ким завгодно: від адвоката до стюарта, а кухарем – ні. Втім, іноді Ноті старшому все ж таки вдавалося розпалити у своєму синові цікавість, котра з рештою дуже швидко згасала. Через це хлопець постійно потребував перепочинку, місцем якого звичайно ж був підвал, де і досі стояв самотній білий рояль. Декілька разів Нота старший хотів його позбутися, однак дивне відчуття, що інструмент охороняється потойбічними силами не давало йому цього зробити. І справа була зовсім не в божевіллі.