— Ну тоді просто присядьте.
«Ні! Цього разу я що-небудь, але замовлю!», — твердо вирішив хлопець.
— Принесіть мені будь-ласка води, — тремтячим голосом мовив Андрій. — Але тільки холодної.
Офіціантка ще раз глипнула на купюру, котра в їхніх краях була вкрай рідкісною і, зрештою, мовила без тіні посмішки:
— За рахунок закладу, — після чого розвернулася і пішла, лишивши Галушку на самоті зі своїм соромом.
Безумовно, з тих пір коли він був тут в останнє, ціни мали вирости. «Але щоб не можна було купити звичайної води!!! Ви мене вибачте!». Втім, могло виявитись і так, що просто вода незвичайна. В «Діамантовому язику» всі страви незвичайні. Навіть вареники і ті готувалися за якоюсь секретною технологією. Всі! Окрім, страви Галушки Андрія Віталійовича, котра вже мала бути внесена у меню.
Можливо, комусь це здасться надто банальним, але страва, яка перемогла на конкурсі, являла собою не що інше, як печені свинячі язики в сметані. Галушці вона обійшлася в сто гривень і його розпирало від цікавості «скільки ж вона обійшлася ресторану?». Гортаючи меню, Андрій все ширше і ширше відкривав очі аби вмістити в них кількість побачених нулів. Так було доти, доки він не натрапив на страву із назвою «Фірмова». «Хм, дивно... Минулого разу її не було». Провівши умовну лінію від назви до ціни, Галушка раптом зрозумів, що холодна вода йому б зараз і справді не завадила, нехай навіть за рахунок офіціантки. І хоча це була не так порція, скільки набір із різних страв, трьох соусів і пляшки вишуканого вина, витримка якого наближалася до безкінечності – цифра вражала суттєво і надовго. Хлопець навіть закрив меню, аби подумати над тим, скільки центнерів звичайнісінької гречки можна було б купити замість цієї «Фірмової». Зрозумівши, що незвиклий до таких розрахунків мозок може самознищитися, Галушка полишив дурну ідею і перевіривши ще раз ціну навпроти «Фірмової», продовжив шукати свої язики. Виявилося, аби купити воду, йому не вистачило лишень п’ять гривень, однак згадка про її незвичайність була цим меню вперто проігнорована.
Нарешті, очі побачили те, що так довго шукали – страву з дуже оригінальною назвою «Печені язики в сметані, від Галушки». «У шість разів дорожче» прошепотів хлопець, після чого закрив меню і відклавши його в бік, кинувся розмірковувати над своєю майбутньою величезною зарплатнею. Щоправда, яка б величезна не була зарплатня, фірмової він все-одно ніколи замовити не зможе.
Нота все ще грав і Галушка почав легенько хитати головою у ритм музики, паралельно вивчаючи клієнтуру цього закладу.
Немолода пара, яка вже майже з’їла свою курку, не нагадувала багатіїв, однак звичайні пенсіонери також в цьому ресторані обідати не могли, тому Галушка лишився при думці, що вони виграли в лотерею і не змогли вигадати нічого кращого, ніж розтринькати всі гроші у «Діамантовому язику». Справа від них, хлопець ось-ось освідчиться дівчині в коханні, а ще, залізе по вуха у борги, бо зрештою, він схожий на звичайного студента, якого завела сюди любов і бажання пошарудіти капустою перед вередливим дівчиськом. Що ж стосується тих двох чоловіків, які сидячи трохи далі, ведуть ділову розмову, то судячи з їх костюмів, вони єдині хто може дозволити собі фірмову. (Або хоча б десяту її частину).
Звичайно Шерлі Холмс з Галушки виявився кепський, адже не маючи потрібних здібностей він помилився у всіх трьох випадках. Більше того, роздивляючись людей, Андрій мало не прогавив момент, коли Нота припинив грати і дивним поглядом окинувши довкола, покрокував у напрямку кухні. Так і не дочекавшись холодної води, хлопець швидко прослідкував за ним. Втім, наздогнати Ноту виявилося завданням нездійсненним, але опинившись у довгому коридорі, Галушка принаймні встиг помітити за якими саме дверима зник швидкий власник ресторану. Підійшовши до дверей ближче, Андрій посміхнувся, оцінивши легку самоіронію вкладену у позолочену ноту прибиту десь на рівні вічка. «А у нього все в порядку з почуттям гумору». Втім, пульс все одо прискорився і ноги почали підкошуватися, а це означало, що пора увійти, пояснити мовляв: «так і так», адже не має нічого гіршого ніж очікувати за дверима зустрічі зі своєю долею. Ще трохи і на доволі нахабний «стук-стук», Галушка почув доволі сухе: «Заходьте».
Швидко скориставшись цією порадою, рекомендацією, дозволом, або скоріше наказом, Андрій зайшов у середину, опинившись в просторому, розкішному кабінеті. Якби у кабінеті нікого не було, то перше, що вам би кинулося в очі – це декілька полиць котрі ледве витримували на собі тиск величезної кількості нагород. Андрію чудово було відомо, що діамантом цієї колекції були п'ять «Золотих меню» які вважалися найвищим досягненням для будь-якого ресторатора України – перемогою на КРУ. Втім, Галушку як майбутнього шеф-кухаря, більше цікавили вісім "Золотих черпаків" точними копіями яких він неодмінно буде нагороджений згодом і можливо навіть у значно більшій кількості.
І якщо припустити, що всі ці нагороди були великою бочкою меду, то неодмінне доповнення до неї – ложка дьогтю, сиділо за величезним письмовим столом і лупало на Андрія доволі дивним, таким, що завдає сильного дискомфорту поглядом. Цей погляд буде час від часу удостоєний особливими спогадами, оскільки за припущенням Галушки саме він став першою ластівкою подальших трагічних подій. В тому погляді не було нічого хорошого і здавалось, що очі бачили перед собою зовсім не переможця конкурсу на кращу страву, а скоріше якогось хробака. На мить Галушці здалося, що це якась безглузда помилка і він вже навіть хотів вибачитися; сказати, що помилився кабінетом; розвернутися і піти, але згадавши свою страву у меню, набрав повні кишені сміливості і мовив:
— Доброго дня! Я переможець конкурсу, ми домо…
— А-а, то це ти! — змінившись в обличчі радісно вигукнув Нота. В наступну мить від його непривітної копії не залишилося й сліду. Він встав з-за столу, підійшов до Галушки і потис йому руку наче старому знайомому котрого не бачив кілька років. — А ти виглядаєш старшим, ніж я собі уявляв.
— Дякую, — відповів Галушка, з плечей якого щойно скотився величезний валун.
Мабуть Нота як і будь-який інший заклопотаний власник ресторану просто забув про їхню зустріч, помилково прийнявши Галушку за того кого ненавидів усім серцем. «Чом би і ні?»
— Не хвилюйся. Сідай. — Вказав на стільчик по другий бік столу Нота, почувши у відповідь ще одне «дякую». Сам він також повернувся на своє місце, після чого його адресований Галушці погляд, перетворився у суцільну цікавість.
—В тебе непогане прізвище як для кухаря, — не поспішав серйознішати Нота.
Глипнувши у напрямку нагород, Галушка вирішив зробити своєму шефу комплімент у відповідь, щоправда в кілька разів солодший:
— Ви своїм прикладом доводите, що прізвище нічого не означає.
— Це не я, а мій батько, — випалив Нота і помітивши, що вийшло в нього трохи не тактично, додав, — але я дуже люблю і ціную цей ресторан, а також його минулих, теперішніх і майбутніх працівників.