Всего за 349 руб. Купить полную версию
Прискорюю крок, але зненацька помічаю, що помилився алеєю. Щойно звернувши убік, в один з зелених переходів, бачу Ве-неру, яка сидить переді мною на кам'яній лаві — прекрасна мармурова жінка, ні! — справжня богиня кохання^ у жилах якої пульсує гаряча кров. Так, вона ожила для мене, як та статуя, яка почала дихати для майстра, що її створив. Щоправда, диво сотворилося лише наполовину: її біле волосся здається ще мармуровішим, біла сукня мерехтить, мов зіткана з місячного сяйва — чи може, це атлас? — з плечей спадає темне хутро, однак уста вже почервоніли, і щоки вкрилися рум'янцем, її очі пронизали мене пекельними зеленими променями — ось вона засміялася.
її сміх такий незвичайний, такий — о! — його неможливо описати, від цього сміху мені паморочиться в голові. Я біжу далі, але щокілька кроків змушений зупинятися, щоб перевести подих. Глузливий сміх переслідує мене в оповитих сутінню алеях, на освітлених місяцем моріжках, у гущавині, крізь яку ледь пробивається місячне проміння; я не можу віднайти дороги, я заблукав, холодний піт зрошує чоло.
Нарешті я зупиняюся і виголошую короткий монолог.
Він звучить... що ж, на самоті з самими собою люди бувають або дуже люб'язними, або дуже грубими. Отож я кажу собі: "Осел!"
Це слово діє на мене приголомшливо, ніби заклинання, яке приносить полегшу і повертає мене до тями.
Я миттю заспокоююся.
Із задоволенням повторюю: "Осел!"
Я знову бачу все ясно і виразно: ось — фонтан, там — букова алея, ще далі — будинок; я поволі рушаю до нього.
Раптом — знову несподівано — я бачу за зеленою, пронизаною місячним сяйвом, немов зітканою зі срібла, стіною білу постать, прекрасну мармурову жінку, якій я поклоняюся, якої боюся, від якої утікаю.
Кількома стрибками я опиняюся в будинку, переводжу подих і замислююся.
То хто ж я тепер, власне кажучи, маленький дилетант чи великий осел?
Спекотний ранок, повітря густе, наче вата, збуджує міцними пахощами. Я знову сиджу в своїй альтанці, читаю "Одіссею" — про красуню-чарівницю, яка обертала коханців на тварин. Вишуканий образ античного кохання.
Тихо шелестить листя і трава, шелестять сторінки книжки і на терасі щось шелестить.
Жіноча сукня...
Ось вона — Венера, щоправда, без хутра. Ні, цього разу вдова... і все ж Венера. Яка жінка!
Як стоїть вона в ранкових білих легких шатах, дивлячись на мене, яка витончена її постать, яка поетична тендітність! Вона невисока на зріст, але й не маленька; її голівка не просто приваблива, а дещо пікантна — у стилі епохи французьких маркіз — гарна суворою красою, та все ж заворожлива. М'які лінії не надто маленького рота, непокірні повні уста; шкіра така неймовірно ніжна, що крізь неї просвічують блакитні жилки, навіть крізь тонкий муслін, що прикриває руки та перса. А як розкішно кучерявиться руде волосся — таки руде, а не біляве чи золотисте; як демонічно і водночас звабливо голубить воно шийку. Нараз погляд її очей пронизує мене, немов двома зеленими блискавицями — так, вони зелені ці очі, м'яку, непереборну силу яких годі описати словами, зелені, наче смарагди, наче безодня гірських озер.
Вона помічає моє збентеження, яке, далебі, межує з неввічливістю, бо я не підвівся з лави і не зняв картуза.
Лукаво усміхається.
Нарешті я підводжуся і вітаюсь. Вона підходить і раптом вибухає дзвінким, майже дитячим сміхом. Я затинаюся на кожному слові, як тільки може затинатися такої миті маленький дилетант або ж великий осел.
Ось так відбувається наше знайомство. Богиня запитує мене про ім'я, а тоді називає своє. її звуть Ванда фон Дунаєва.
І вона справді моя Венера.
— Але ж, мадам, як вам спало таке на думку?