Всего за 349 руб. Купить полную версию
Я знову беру до рук перо. Пишу далі:
"Кохати і бути коханим — яке щастя! Та все ж, як блякне сяйво щастя перед сповненою муки насолодою поклонятися жінці, яка обертає нас на іграшку, бути рабом прекрасної тиранки, яка безжалісно розтоптує нас. Навіть Самсон, герой, титан, удруге віддався в руки Даліли, що зрадила його, і та його знову зрадила, а філістери зв'язали його в неї перед очима і викололи йому очі, сповнені гніву та кохання, яких він до останньої миті не зводив з прекрасної зрадниці".
* * *
Я снідав у своїй оповитій каприфолієм альтанці, читав книжку Юдити, ревнував жорстокого язичника Олоферна до царської жінки, яка відтяла йому голову, і заздрив його криваво-прекрасній смерті.
"І Бог покарав його, і віддав у руки жінці". Ця фраза вразила мене.
Як цим євреям бракує галантності, та й їхньому Богові — теж! Міг би вибрати й достойніші вислови, кажучи про прекрасну стать.
"І Бог покарав його, і віддав у руки жінці", — водно повторював я. Що ж би мені такого вчинити, щоб він покарав мене!
Заради всього святого! Ось іде наша пані Тартаковська, яка за ніч ще більше змаліла. А он там, нагорі, на балконі, знову змигнула поміж зеленим мереживом дикого винограду біла сукня. Венера чи вродлива вдова?
Цього разу вдова, бо пані Тартаковська, присідаючи в реверансі, просить від її імені дати щось почитати. Я кидаюся до своєї кімнати і похапцем беру кілька книжок.
Надто пізно згадую, що в одній з них лежить світлина Ве-нери, і тепер його має та біла жінка нагорі, разом з моїми звіряннями.
Що вона про мене подумає?
Я чую її сміх.
Чи не з мене часом?
* * *
Місяць уповні! Ось він уже визирнув з-понад верхівок невисоких смерек, що оточують парк, сріблистий серпанок заповнює терасу, огортає купки дерев, усі околиці, доки сягає око, м'яко розливається вдалині, наче тремка вода.
Я не в змозі опиратися, мене щось дивно манить і кличе, я знову одягаюся і виходжу в сад.
Мене вабить на галявину, до неї, моєї богині, моєї коханої.
Ніч прохолодна. Мене лихоманить. Повітря важке від дурманного запаху квітів та лісу.
Який банкет! Яка музика навколо! Схлипує соловейко. Зорі ледь миготять в блідо-блакитному серпанкові. Галявина здається гладкою, наче дзеркало, наче крижане плесо ставка.
Величаво височить, випромінюючи сяйво, статуя Венери.
Та що це?
З мармурових плечей богині до самих п'ят спадає просторе темне хутро — я ціпенію, не зводячи з неї очей, та враз мене знову охоплює отой незбагненний панічний страх, і я втікаю геть.