Всего за 349 руб. Купить полную версию
Постав ніжку на свого раба, Міфічна жінко диявольської вроди, Що простягнулась мармуровим тілом У прохолоді мирти та агав.
Але... годі! Цього разу я справді зумів піти далі від першої строфи. Однак того вечора вона звеліла мені віддати їй вірша, а я не залишив собі копії, тож сьогодні, виписуючи кавалки зі свого щоденника, зміг відновити з пам'яті лише першу строфу.
У мене дивне відчуття. Не думаю, що закохався у Ванду, принаймні під час нашої першої зустрічі я не зазнав характерного блискавичного спалаху пристрасті. Зате відчуваю, як її незвичайна, справді божественна краса поступово затягує відьомський зашморг на моїй шиї. Те, що зринає у мені, немає також нічого спільного із зародженням ніжних почуттів. Це фізичне упокорення, повільне, але невблаганне.
Щодень я страждаю більше, а вона... лише усміхається.
* * *
Сьогодні, без жодного на те приводу, вона мені раптом сказала:
— Ви мене цікавите. Більшість чоловіків така невиразна, без польоту душі, без поезії; у Вашому єстві криється глибина й емоційність, та насамперед серйозність, яка мені імпонує. Я могла б Вас покохати...
* * *
Після короткої грозової зливи ми разом провідуємо статую Венери на моріжку серед гущавини. Земля навколо парує, туман здіймається до неба, наче дим від жертовного вогнища, щербата веселка зависає в повітрі, ще скрапують дощові краплі з листя дерев, але горобці та синички з веселим цвіріньканням вже стрибають з гілки на гілку, ніби невимовно чомусь радіючи, — усе напоєне свіжими пахощами. Ми не можемо перейти галявини, бо вона ще цілком мокра і волого виблискує на сонці, немов невеличкий ставок, з мерехтливого плеса якого виринає богиня кохання; навколо її голови витанцьовує рій комарів; осяяний сонцем, він видається німбом.
Ванда милується чарівним видовищем, а що лавки в паркових алеях ще мокрі від дощу, вона, щоб перепочити, спирається на мою руку; солодкою втомою дихає усе її єство, очі приплющені, її подих голубить мою щоку.
Я хапаю її руку і — направду не знаю, як на таке наважився — запитую:
— Чи змогли б Ви мене покохати?
— Чом би й ні? — каже вона, задивившись на мене спокійним, просвітленим поглядом, але недовго.
Наступної миті я стаю на коліна й припадаю розпашілим обличчям до запашного мусліну її сукні.
— Северине! Це ж непристойно! — вигукує вона.
Та я не слухаю, стискаю її крихітну ступню і припадаю до неї поцілунком.
— Ви поводитеся украй негідно! — каже вона, вириваючись, і прудко біжить до будинку, а в моїх руках зостається милий моєму серцю черевичок.
Невже це віщий знак?
* * *
Увесь день я не наважувався підійти до неї. Надвечір, сидячи в альтанці, я раптом побачив крізь виноградні зелені шпалери балкона її тендітну рудяву голівку.
— Чому ж Ви не приходите? — гукнула вона з балкона, у її голосі вчувалося нетерпіння.
Я кинувся нагору сходами, та доки біг, знову розгубив усю відвагу, тож тихенько постукав у двері. Вона не запросила увійти, а сама відчинила двері й стала на порозі.