Він жбурнув свого туза на стіл.
-- В нього була йобана п’ятірка.
-- Спокійно, спокійно, -- вмовляв його Елмо. – Сам завжди повторюєш Одноокому, щоб той не кипів, забув?
-- Він блефанув йобаною п’ятіркою?
Корнішон згріб виграш. Ледь помітна посмішка не сходила з його обличчя. Він був задоволений собою. Чудовий блеф. Я сам був впевнений, що в нього туз.
Одноокий підсунув колоду до Гобліна.
-- Здавай.
-- Відстань. В нього була п’ятірка, а тепер я ще й на роздачі?
-- Твоя черга. Заткни пельку і тасуй.
-- Де ти почув про реінкарнацію? – запитав я Корнішона.
-- Щиголь сказав.
Щиголь – це той дідусь, якого врятував Ворон. Корнішону вдалося подолати недовіру старого і вони стали приятелями.
Дівчинку називали Сонечко. Вона дуже прив’язалася до Ворона. Лазила за ним повсюди, та інколи бісила всіх нас. Я був радий, що Ворон поїхав у місто. Це означало, що Сонечко не діставатиме нас, поки він не повернеться.
Гоблін роздав. Я поглянув на свої карти. Як то кажуть, трохи кращі ніж до сраки. З біса мало бракувало до міфічної комбінації вигаданої Елмо -- коли всі карти різної масті.
Гоблін зиркнув на свої. Очі в нього стали круглі. Він жбурнув карти на стіл.
-- Тонк! Клятий тонк. П’ятдесят!
Він роздав собі флеш-рояль – автоматична перемога з подвійною виплатою.
-- Він виграє тільки коли сам собі роздає, -- поскаржився Одноокий.
-- Ти не можеш виграти навіть коли роздаєш, Тупаку, -- фиркнув Гоблін.
Елмо почав тасувати.
Наступна партія тривала доволі довго. В перервах поміж грою, Корнішон травив нам байки про реінкарнацію.
Повз нас неспішно пройшла Сонечко. Її кругле, вкрите ластовинням обличчя без будь-якого виразу, очі порожні. Я спробував уявити її в ролі Білої Троянди, та не зміг. Мала для цього явно не годилася.