Я стривожився. Жодна людина так не вбиває, однак рани видавалися навмисними, обдуманими; робота хворого розуму. Від цього вони були ще жахливішими.
Я проковтнув слину, став на коліна і приступив до оглядин. Мовчун і Гоблін потихеньку зайшли в гробницю. В складених долонях Гобліна спалахнув жовтий вогник.
-- Крові немає, -- зауважив я.
-- Воно випиває кров, -- сказав Там-там. Мовчун витягнув ще одне тіло. – А якщо має час – з’їдає внутрішні органи.
Друге тіло було розпороте від горла до паху. В нього бракувало серця та печінки.
Мовчун знов зайшов у мавзолей. Вийшов Гоблін. Він сів на тріснуту могильну плиту і похитав головою.
-- Ну? – запитав Там-там.
-- Все по справжньому. Це явно не витівки нашого друга, -- Гоблін вказав пальцем на корабель з Півночі, що продовжував стояти на сторожі серед скупчення рибацьких та інших каботажних суден. – Їх було закрито п’ятдесят чотири штуки. Вони пожерли одне одного. Залишився тільки один.
Там-там зірвався на ноги немов обшпарений.
-- В чому справа? – поцікавився я.
-- Це означає, що він найнебезпечніший, найпідступніший, найжорстокіший та найбожевільніший з них усіх.
-- Вампіри, -- пробурмотів я. – В наш час.
-- Не зовсім вампір, -- відповів Там-там. – Це леопард-перевертень, людина-леопард, яка вдень ходить на двох ногах, а вночі на чотирьох.
Я чув про вовків-перевертнів та ведмедів-перевертнів. Селяни з околиць мого рідного міста розповідали подібні байки. Та я ніколи не чув про леопардів-перевертнів. Про що я відразу сказав Там-таму.
-- Людина-леопард походить з далекого півдня. З джунглів, -- він поглянув на море. – Їх потрібно хоронити живцем.
Мовчун приніс ще один труп.
Леопарди-перевертні, що п’ють кров і пожирають печінку. Древні, виховані темрявою, сповнені тисячолітньою ненавистю і голодом. Істоти прямо зі страшного кошмару.
-- Ти даси собі з ними раду?
-- Навіть Н’Гамо не зміг. А я ніколи не зрівняюся з ним. Він втратив руку і ногу, намагаючись знищити молодого самця. Ми маємо справу зі старою самкою. Розлюченою, жорстокою та розумною. Нас четверо могли б зупинити її. Перемогти, ніколи.
-- Але ти і Одноокий знаєте цих…
-- Ні, -- його почало трясти. Він стиснув свій барабан так міцно, що той заскрипів. – Ми собі не порадимо.
Хаос припинився. На вулицях Берила панувала цілковита тиша – місто немов вимерло. Навіть заколотники виходили зі своїх схованок тільки коли голод гнав їх до міських складів з зерном.