— Немає у нас зараз таких статків, щоб кудись їхати.
Тоді Марія сказала зовсім тихо:
— Подбала я про це…
Перезирнулися рідні, думаючи, що мати марить. Але вона не марила і розповіла, що багато років тому, коли її батько, пан Островершенко, від'їжджав до Франції, він потайки від своєї дружини зустрівся з донькою. І щоб якось залагодити свою провину за те, що вигнав доньку з маєтку, дав їй глечик, наповнений золотими монетами. І попросив пробачення. Але взяв клятву з Марії, що використає вона те золото лише за однієї умови…
— Що ж це за умова? — запитав Макар.
І хвора Марія лагідно посміхнулася:
— Тепер я можу про це сказати, любий! Батько наказав, щоб ці гроші я використала лише в тому випадку, якщо ти розлюбиш і покинеш мене напризволяще. Адже пішла я до тебе, в чому була, без жодної копійки за душею. Тому він не вірив у твою любов. Але помилився! Все наше довге життя ми прожили в мирі й злагоді. А ще — в роботі й достатку. Тому і не було в мене потреби виконати ту умову. Тепер настали інші часи. І той скарб знадобиться вам, щоб налагодити своє життя деінде.
З подивом слухали її рідні, не знаючи — вірити чи ні.
— А де ж той глечик? — запитав Ярема.
І Марія попросила дітей залишити її наодинці з Макаром.
Поцілували її Ярема та Нійолє і вийшли.
А коли знову Макар покликав їх до світлиці — Марія вже померла…
Довго сумував Макар за дружиною. Так само, як і Нійолє за своїм Арсеном. Але згодом усе ж зібралися вони на родинну раду, щоб вирішити, як жити далі.
Звісно, Нійолє і слухати не хотіла про одруження з Яремою. Але іншого виходу не вбачалося. Була вона тут чужинкою, без роду і племені. Пропала б…
Одного дня поїхав Макар по селах шукати хоч одного вцілілого священика, щоб одружити дітей. Тоді майже всі церкви були зачинені або зруйновані. Знайшов якогось старенького панотця і привіз на хутір.
Усю ніч невтішно плакала Нійолє. А на ранок одягла чорну сукню, накинула на голову чорне мереживо і вийшла до вінчання. Нічого не сказали на те Макар із Яремою. Лише священик дуже здивувався — що ж це за наречена, яка одяглася, немов удовиця?! Але нічого не сказав.
І вже готовий був розпочинати вінчання, як раптом…
Тут дідусь зробив довжелезну паузу. Ми з Нійолє боялися й дихнути, але не наважилися поквапити діда.
А він сказав таке:
— Бачте, діти, часом у житті буває так, мов у казці, а в казці — як у житті!
Так от…
…Раптом зарипіли двері й до хати увійшов чоловік.