Я вирішив пояснити їй усе, як є. Сказав, що у нас один, спільний батько, але матері — різні. Так буває…
Вона була здивована. Аж рота розкрила і почала підраховувати:
— Один тато і двоє мамів… Ого!
Потім вона наморщила чоло і сказала беззаперечно:
— Якщо ти мій брат — я мушу скрізь ходити з тобою!
— Цього ще не вистачало! — з острахом вигукнув я. — І не мрій!
— Це ж чому? — нахабно сказала Нійолє. — Я сама бачила: старші брати завжди ходять з малими сестрами. Я теж так хочу!
— Це коли в них одна мати на двох! — сказав я. — І коли вони разом росли, від самого початку. А ти мені чужа. Я про тебе нічого не знав! І знати не хочу.
Мала насупилася, низько схилила голову. Але не заревіла. Лише тихо мовила:
— Але ж тепер — знаєш…
— Ага, знаю, — суворо і невблаганно сказав я. — І це мене аж ніяк не тішить. Тож іди, грайся зі своїми ляльками! А за мною не ходи!
Я різко встав, обриваючи з себе нитяну мережу.
Очі Нійолє налилися сльозами. Саме в цю мить до веранди зайшла бабуся Ліда. Я зніяковів: зараз помітить, що я образив її улюблену онучку, і розсердиться.
— Ну, як ви, діти? — весело сказала бабуся. — Час снідати, Арсенчику! Нійолє вже дві години чекає, коли ти прокинешся — без тебе не сідала.
Мені стало трохи соромно. Ось зараз ця Нійолє влаштує їй зливу сліз — і шматок мені до горла не полізе. Я крадькома поглянув на дівчисько.
Але очі її були сухі. Лише кинула на мене докірливий погляд — і все. Я навіть із вдячністю посміхнувся: боєць!
Снідали мовчки. Бабуся квапилася — сьогодні вона мала якесь відповідальне чергування в місцевій бібліотеці.
— Ти не посидиш з Нійолє? — запитала вона.
Мене аж пересмикнуло: це найгірше, що могло бути — просидіти цілий день вдома. Ще й доглядати цю вередуху.
Але врятувала ситуацію сама Нійолє. Зиркнувши на мене з-під лоба, вона сказала:
— Я, бабцю, піду з тобою. З ним — не хочу.
І додала: