— Для тих, у кого немає батьків. Нас там десятеро.
Я не знав, як на це реагувати, адже про існування сиротинців чув лише по телевізору. Побачивши мою розгубленість, дівчина різко додала:
— Чого закляк, малий? Мої батьки — справжні аргентинці. Коли виросту — поїду їх шукати. Зрозумів?
Що я насправді зрозумів, то це те, що вона бреше. Адже я так само брехав, коли мої батьки розлучилися. З тою ж відчайдушною інтонацією. Мене не проведеш! Але я не хотів її засмучувати і тому ствердно кивнув.
Дівчина заспокоїлася.
— А ти сюди до кого? — запитала вона.
— До Іванюків. Знаєш таких?
Дівчина наморщила лоба.
— А-а, до тітки Лідії та дядька Олега?
— Ага.
— А ти їм — хто?
Я не знав, чи казати правду.
— Колись був їхнім онуком… — вимовив невпевнено.
— Як це «колись був»? — обурилася Айрес. — Колишніх онуків не буває! Ти їм рідний за кров’ю?
— Звісно!
— Тоді ніколи не кажи «був», — серйозо мовила дівчина. — Від своїх не відмовляються. Затямив?
Я кивнув.
— Добре, махнула рукою Айрес у бік вулиці. — Тобі туди. А мені в інший бік. Побачимося.
Вона знову одягла окуляри, рукавички та бейсболку і всілася за кермо свого скаженого «коня». Завела мотор. «Дирчик» обдав мене хмарюкою пилу — і за мить вже гурчав у кінці вулиці.
Я навіть не встиг запитати, що вона мала на увазі.
Відверто кажучи, дівчина мені страшенно сподобалася. Навіть тим, що спочатку я прийняв її за хлопця. Вона не була схожою на моїх однокласниць. Якщо я тут залишуся надовго, як планував, ми справді ще побачимося. Настрій мій покращився, і я попрямував шукати обійстя бабусі й дідуся.
Хоча не дуже добре пам'ятав, де воно. Багато часу минуло…