"Я цілком усвідомлював, що йду від життя, від тепла, їжі і даху над головою", — скаже пізніше Травін.
Велопробіг уздовж узбережжя Північного Льодовитого океану мужній вело-мандрівник здійснив за 700 днів, подолавши 18 тисяч кілометрів. "Можна, звичайно, вилаяти цю людину за незговірливість, назвати безумством ідею велосипедної подорожі по Арктиці, але в душі не можна не захоплюватися її цілеспрямованістю і відвагою", — такого висновку дійде керівник карської експедиції, той, що намагався напоумити наполегливого мандрівника. Остання печатка в його своєрідному дорожньому паспорті — нашийній книжечці, де реєструвалися прибуття в населені пункти, — датована 23 жовтня 1931 роком Камчатським окружним виконавчим комітетом. Загалом відважний велотурист проїхав на велосипеді вздовж кордонів СРСР 85 тисяч кілометрів.
Можливо, хтось з читачів поставиться до цього "безумства" скептично, мовляв, а для чого така гра в пригоди. Тоді раджу прочитати документальну повість О. Харитановського "Людина із залізним оленем", яка успішно витримала кілька перевидань. Зачитаєтеся неодмінно, бо написана жваво, картинно, здатна схвилювати подробицями наддальнього велорейсу, неймовірними пригодами і силою людського духу в екстремальних умовах. В ній, до речі, натрапите і на такі рядки: "Першу віху завжди доводиться комусь ставити, в тому числі і в спорті, і в туризмі. Задля цього потрібно перемахнути через прірву, через гірський потік, а в інших випадках і через складніші труднощі — глухомань забобонів, догматизм, байдужість. Однак віха, незважаючи ні на що, ставиться. Тим-то й дорога для нас саме ця — перша…"
Кінорежисер В. Крючкін, який зняв у 1981 році на кіностудії "Центрнаукфільм" стрічку про Травіна, дасть таку оцінку: "Героїзм Травіна полягає в тому, що він добровільно наразив себе на нестерпні, за нашими поняттями, випробування, ні на хвилину не сумніваючись у своїй перемозі над стихією. Він народився, аби довести людині, що її можливості далеко не вичерпані. І він довів це, уславивши людину взагалі".
Експеримент Травіна не може не імпонувати нашому сучаснику. Бо й на порозі XXI сторіччя ми чимало знаємо про все — від найглибших впадин океанів до віддалених галактик, і до образливого мало про людину, її фантастичні здібності, чудеса фізичних, психологічних можливостей.
Науково-технічний прогрес висуває все нові вимоги до нас, динамізує стиль нашого життя, а людина однак знаходить у собі сили йти в ногу зі своїм часом. Звідки ж вони беруться? Живлять їх, як запевняють учені, приховані резервні можливості, як правило, за межею буденщини, звичок тощо. Добираються до них через дослідження наднапруженої діяльності людини. Унікальним дослідним полем в цьому плані є спорт, і саме спорт найвищих досягнень. Та не менш важить для медицини, науки про людину, і така нерядова перемога над собою, яку здійснив Травін. Відважний веломарафон Гліба Леонтійовича — це приклад узгодження власної сили волі з універсальними законами максимальної розумової, фізичної і психологічної діяльності. А людина, яка долає себе, сильніша від тієї, що підкоряє міста, завважував один із героїв Е. Хемінгуея.
Більшість із нас живе, орієнтуючись на середні норми творчих і трудових здібностей, і нерідко власний талант так і лишається назавжди законсервованим. Жити на максимумі своїх можливостей — ось що має стати істинною нормою для кожного. Такого висновку дійшла порівняно молода наука про людину — антропомаксимологія. Вона якраз і досліджує факти про людей, що свідомо наражаються на небезпеку чи екстремальні ситуації і здобувають неймовірну перемогу над стихією, над собою. Чи можна наодинці перепливти океан на плоту без харчів та приладів орієнтації? Не пустотлива допитливість звабила в 1952 році французького медика Алена Бомбара в Антлантичний океан. Уперше в історії мореплавства він перетнув його на гумовому надувному човні і довів: не такий уже страшний океан, як його малюють. Подолав його по суті голіруч і без звичних засобів існування, без прісної води і земних продуктів. Який сенс цього "безумства"? Давно звернули увагу, що жертви корабельної аварії гинуть здебільшого в перші хвилини од страху лишитися на самотині з морськими хвилями. А варто перебороти отой вбивчий панічний відчай, і ти знайдеш в океані все необхідне, щоб вижити. Оце і довів А. Бомбар. Тепер з його рекомендаціями знайомлять пасажирів морського транспорту, на випадок лиха вони можуть стати тією єдиною рятівною соломинкою.
Та що там океан!.. Людина приборкує сьогодні космічний простір. А як вистояти в Шостому океані, якими мають бути системи життєзабезпечення? Знову ж таки відповіли на це добровольці, які погодилися поселитися надовго в гермооб'ємі — земний варіант космічного корабля. Це — лікар Герман Мановцев, біолог Андрій Божко та інженер Борис Улибишев. Відмежовані од світу сталевими перегородками, вони свідомо відрядили себе у сірі будні тривалістю в один рік. Тіснилися втрьох в комірці на шести квадратних метрах житлової площі, харчувалися субліматами — обезводненою їжею, пили воду, яка регенерувалася з відходів життєдіяльності трьох чоловік. Душ приймали з розрахунку: 10 літрів санітарно-гігієнічної води на кожного. Не встигнеш намилитися, як уже кінчається "вода". А через десять діб цією водою, очищеною від домішок, миється інший. Жили і працювали за насиченою програмою медичних, біологічних і психологічних досліджень. До речі, в "зорельоті" знаходився велоергометр, який допомагав підтримувати бадьору спортивну форму.
Цей річний медико-технічний експеримент проведено ще двадцять років тому, тобто задовго до рекордів перебування радянських екіпажів у космосі. Його результати відповіли на багато питань, зокрема: чим має дихати космонавт, який повинен бути оптимальний запас води, важливість психологічної сумісності між членами екіпажу, їх здатність злагоджено працювати в складних умовах повної ізоляції, уміння грамотно налагоджувати стосунки між собою.
Нині радянські космонавти, котрі місяцями працюють в космосі, проводячи важливі для науки і народного господарства дослідження, якраз і використовують досвід скромних героїв — дослідників можливостей людини І таких прикладів можна навести чимало.
Але повернемося до земної одіссеї Г. Л. Травіна. Незабаром їй виповниться п'ятдесят років. Маю сказати, що вона успішно витримала перевірку часом. У Глі6а Леонтійовича є чисельна велосипедна когорта послідовників. Окрім Лозівського велоклубу, називатися іменем Травіна вважають за честь велотуристи клубу зі Львова, а також зарубіжні товариства велосипедистів, зокрема міст Гера і Берліна (НДП).
Велопробіг Г. Л. Травіна — це перша двоколісна мандрівка на превелику відстань. Сама ж історія вітчизняного велотуризму починається значно раніше. Вже І згадувалося ім'я першого велостайєра — уральського умільця Ю. Артамонова І (А, Кузнецова), який в 1801 році протарабанив, а інакше не скажеш, на своєму самокаті 500 кілометрів від Уралу до Москви і назад. Мине століття, і за цим маршрутом проїде його земляк із Кунгури — М. Серебряников.
У 1913 році газети світу облетіла сенсаційна звістка: "Російський велосипедист першим обігнув земну кулю!" Героєм тих днів був годинникар Онисим Панкратов. Вирушивши з Харбіна, він прибув до Петербурга, потім проїхав через Німеччину, Балкани, Швейцарію, Італію, Іспанію… До Сполучених Штатів Америки І перебрався на пароплаві, перетнув їх зі сходу на захід і подався до Японії, затим — до Китаю і повернувся в рідне місто. За це спортивне досягнення Міжнародна спілка велосипедистів вшанувала О. Панкратова своєю найвищою нагородою — Діамантовою зіркою.
Звичним явищем велопоїздки стали на початку XX століття. Дальні дороги споконвіку манять людей допитливих, відважних, непосидющих. Поява більш-менш досконалої машини додала їм наснаги. Велосипедний бум охопив тоді практично всі континенти, полонивши не тільки диваків, а й чимало високоавторитетних осіб. Захопилися велосипедом письменник Еміль Золя і композитор Джузеппе Верді, який уперше сів у його сідло в 83 роки, президенти США Клівленді Мак-Кінлі і навіть 100-річна бабуся із Бостона міс Доту…
Наші правелосипедисти крутили педалі не лише рідними шляхами, їх бачили у Будапешті, Відні, Римі, Парижі. Спокусився велосипедом і великий письменник землі руської — Лев Миколайович Толстой. Вперше він осідлав велосипед у 67 років і полюбив його усією душею."… Почав учитися в манежі кататися на велосипеді,— занотовував Толстой у щоденник. — Дуже дивно, чого мене тягне робити це. Євген Іванович (Попов) відговорює і сердиться, що я їжджу, а мені не соромно. Навпаки, відчуваю: мені однаковісінько, що про мене думають, і, зрештою, просто безгрішно, по-хлоп'ячому бадьорить".
В Ясній Поляні Лев Миколайович часто вирушав на велосипеді в дальні мандри. Свої поїздки до Тули, наприклад, він чергував то верхи на коні, то на двоколісному "ровері". Зворушливою подією на 69-му році життя стало для Льва Миколайовича катання на тульському велотреку — одному з перших в Росії. "Лев Миколайович захоплено розповідав, як він у Тулі заїхав велосипедом на круг, і всі розмови тільки про гонки та про те, що стосується велосипедної їзди. Його і це цікавить!" — дивувалася дружина письменника, Софія Андріївна. А для пропагандистів велосипедної їзди феноменальне вподобання Толстого слугувало тривалий час як найагітаційніший і дійовий приклад, тоді ще водилися противники велосипеда. До душі припав велосипед калузькому вчителю К. Е. Ціолковському, чиї ідеі лягли в основу сучасної космонавтики. "Велосипед став моїм лікарем, — казав він знайомим. — Краще дихаю, пругкішими стали м'язи ніг. Уже не задихаюся під час ходьби, можу довше і швидше ходити…" Любив кататися на велосипеді і В. І. Ленін. У своїх листах додому із Швейцарії він повідомляв, що тривалі велокруїзи доставляють йому фізичну бадьорість і насолоду.
Любителя подорожувати стали називати туристом десь наприкінці XIX століття. Запозичене з французької мови слово носило тоді дещо глузливий відтінок, наближаючись за значенням до "гультяя" та "швенді". Трохи пізніше настільний енциклопедичний словник за 1927 рік витлумачив "туризм" як "подорож задля власного задоволення, розваги". Великої соціальної значущості спортивний туризм набув в нашому столітті.
Щороку мільйони людей вирушають у походи: пішки і на автомобілях, на мотоциклах і плотах, літаком і на яхтах. Кому що до вподоби… Туризм на відміну с фізкультури не вимагає якихось надзусиль. Погодьтесь, займатися посилено гімнастикою чи бігом під силу людині наполегливій, дисциплінованій. Інші здебільшого обманюють себе. Наприклад, наказують собі взятися за рятування спортивної форми завтра, але піднятися вранці з ліжка не вистачає сили волі. В туризмі "наруга" над собою поступається місцем мимовільному захопленню: "А цікаво ж бо як!". Фізичні зусилля, які тренуються на велосипеді чи при подоланні гірської річки — це не виконання самонаказів, а мимовільне вдоволення естетичних пізнавальних і психологічних смаків. І що цінно — турист у поході майже не відчуває дратівливої втоми, його живить якесь внутрішнє піднесення. Хто ж вони, велотуристи сьогодення?
З деякими вас може познайомити телебачення або газета, комусь пощастить зустрітися з велотуристом на своїй вулиці… Та, мабуть, ніде не довідаєтеся сповна про них так, як у Лозівському велоклубі. Майже на кожного веломандрівника, котрий накрутив педалями не одну тисячу кілометрів, тут заведено "біографічне" досьє. На полицях, наче в бібліотеці, виставлено в ряд товстелезні папки з виписаними на спинках іменами. Давайте відкриємо першу-ліпшу…
На велокомплєксі, який винайшов киянин С. Ковеза, можна мандрувати всією сім'єю.
Ось до рук потрапляє вирізка із заголовком: "50 тисяч кілометрів на велосипеді". Йдеться в ній про професіонального псковського актора Володимира Івановича Ханакова, котрий ще в молоді роки поборов у собі прихильність до капців, тахти і телевізора. Спершу проводив відпустки на байдарках, коли ж "відкрив" принади велосипеда — не розлучається з ним кожного літа. Йому вже за шістдесят, а де тільки не котив його "Минск". Відвідав дорогі для кожної радянської людини місця перебування В. І. Леніна — Шушенське, де вождь відбував заслання, і Псков, куди повернувся із Шушенського (царська влада забороняла Володимиру Іллічу проживати у Москві та Петербурзі). Мандрував по Прибалтиці, об'їздив увесь південь країни, в рік 40-річчя Перемоги побував у місцях звитяжних боїв. Не так давно його звабили Карпати. Повертався з гірських полонин через Мінськ, щоб заїхати на тамтешній завод і подякувати його робітникам за добре зроблену веломашину. За десять років вона ні разу не підвела його. Працівники білоруського підприємства попросили Володимира Івановича здати велосипед до заводського музею, а йому подарували новий. Нині псков’янин подорожує на ньому, куди душа забажає. І не турбує його хвороба сер ця, виявлена лікарями до захоплення велосипедом. Бо двоколісний коник, як каже він сам, діє сильніше від першокласних ліків.
У батька за спиною…