Двомісний аеропед.
Трудність польоту на м'язольоті зумовлювали насамперед обмежені фізичні можливості людини. Наприклад, розвинути потужність близько 1 к. с. можуть лише сильні, натреновані гонщики і утримувати її не більше п'яти хвилин. Тому деякий час ентузіасти об'єднувалися в групи і будували апарати на двох "пілотів", при цьому застосовували комбінований привод, тобто для рук і ніг водночас. Пізніше дійшли висновку, що за основу потрібно взяти гібрид планера і велосипед. Так, група умільців із Новочеркаська змайструвала в 1935 році під керівництво інженера С. Ченчиковського планер-велосипед. Аби відірватися на ньому від землі, новочеркащани стартували з… катапульти. Спеціальний пристрій "вістрілював" м'язоліт зі швидкістю до 50 кілометрів за годину, і той летів, але недовго. Молодий конструктор В. Бойцов із Совєтської Гавані у 1959 році піднімався на своєму велолітаку в повітря так, як це роблять теперішні дельтапланеристи. Виходив з крилатою саморобкою на гору, розганявся по схилу, злітав і приземлявся через 70 метрів.
У 1962 році світ заговорив про англійського 39-річного інженера-літакобудіника Джона Уїтмена. Протягом півтора року він дотримувався суворої дієт зранку і до вечора проводив час на велотреку. Йому снилися легкокрилі колеса, які шалено оберталися… І він таки домігся свого — пролетів на велоапараті "Паффін" ("Павутинка") мало не кілометр на висоті 4 метри, встановивши світовий рекорд польоту над бетонованим аеродромом.
Через одинадцять років його побив італієць Фред Жорес. Приладнавши до велосипеда планер без кабіни, він набрав після другої спроби висоту 550 метрів і пролетів близько 6 кілометрів.
Парувався велосипед також із повітряною кулею. Цей різновид велолітака мав значно вищі льотні характеристики і гарантував надійність польоту, ідея саме такого м'язольота виявилася досить живучою. Велосипедиста на повітряній кулі вперше побачили на вулицях Мілана в 1898 році. Мине більше як піввіку, і тут, в небі Італії, знову запедалює фігура велогонщика. У 1974 році 50-річний італійський професор математики Тінареллі продемонструє людиноліт, змайстрований чим за дванадцять років. Складався він із повітряної кулі, наповненої воднем, крил, які рухалися за принципом велосипеда. Велопілот досяг на своєму апараті 3500-метрової висоти і протримався у повітрі три години, подолавши за їй час 30 кілометрів. Приземлився успішно, але ледве уникнув арешту поліції, яка забажала притягти професора до суду за "небезпечні ситуації в звітрянім просторі".
У японських авіаконструкторів 70-х снів користувався повагою аеропед.
Але — аеростат, до якого підвішувався каркас із сідлом і велоприводом. Наїжуючи на педалі, пілот міг піднімися вгору або опускатися вниз. Його фізичні зусилля витрачалися тільки на переміщення апарата, оскільки в повітрі утримувала повітряна куля.
До речі, аеропеди мають чимало прихильників і в наші дні. Так, каліфорнійський актор Галлахер стверджує, що на велосипеді значно краще подорожувати в… повітрі, ніж автотрасою. Він збудував аеропед і катається тільки над землею.
Ось так!
Надувний велолітак англійця Д. Леркінса. 1972 рік.
За педалями американський велоастронавт Галлахер. 1985 рік.
Чи стане коли-небудь літаючий велосипед такою реалією нашого дня, як, скажімо, авієтка — легкий спортивний літак? Спеціалісти вважають, що м'язоліт досить перспективна машина. У цьому їх переконують розрахунки, проведені з допомогою комп'ютерів. Про неабиякі потенційні можливості крилатого велосипеда красномовно свідчать сенсаційні польоти наших сучасників. Так, у 1979 році американський льотчик-випробувач Брайєн Аллен підняв у небо педальний апарат "Альбатрос" і пролетів протоку Ла-Манш, тобто 35 кілометрів, за 169 хвилин. А кількома роками пізніше здійснив чарівний політ на гібриді, в якому вдало поєднав елементі дирижабля, надлегкого літака і велосипеда. При попутному вітрі летів як пушинка, коли ж з'являлося бажанні додати швидкості, тиснув на педалі, що обертали штовхаючий гвинт.
"Юпітер" англійця Дж. Поттера в польоті. 1972 рік.
Ще кращого повітряного результаті досяг в 1986 році американський студент Глен Тремл. На спеціально сконструйованому велолітачку він пролетів над пустелею Мохаве 60 кілометрів за дві години і 13 хвилин. Недовго протримався цей рекорд. Того ж року група дослідників із Массачусетського технологічного інституту випробувала над висохлим озером в Каліфорнії м'язоліт "Орел", який установив новий рекорд дальності і тривалості польоту. Проте не для побиття рекорду було пущені в небо "Орла". Молоді авіаконструктори поставили собі завдання перевіриті досконалість крилатого велосипеда і встановити межу людської витривалості щоб на основі цієї експериментальної моделі побудувати м'язоліт "Дедалі і здійснити 110-кілометровий переліт з острова Кріт на берег Греції. Саме за таким маршрутом, як розповідається в грецькому міфі, талановитий винахід ник прадавнини вчинив політ, пристебнувши крила, зроблені з пір'я і воску. Рейс відважного героя цього міфа планується повторити, спираючись на здобутки сучасної аеродинаміки і техніки пілотування.
Каркас "Дедала" — пінопластовий, фюзеляж сформований з вуглецеві | плівки, насиченої епоксидною смолою. Апарат матиме таку ж вагу, як і його прототип "Орел" — 40 кілограмів, розмах крила довший на 3 метри. Рушійна сила — велосипедна, розрахована на зусилля, що витрачатимуться впродов чотирьох годин. Саме стільки часу буде потрібно пілотові, щоб здійснити історичний політ з острова Кріт до Греції.
Тож літаючий велосипед таки наполегливо торує собі повітряний шлях у майбутнє. Аби не вщухав вогонь винахідницького дерзання, англійське товариств аеронавтики оголосило спеціальний конкурс. Взяти участь у ньому — справа й лише почесна, а й прибуткова. Адже переможця чекає приз на суму 30 000 футів стерлінгів. Призером стане той, хто зуміє пролетіти на повітряному велосипеді гвинт якого рухається м'язами, 1500 метрів за три хвилини. Уже спробували свої можливості понад 150 винахідників із різних країн світу, але жоден не подолав цього бар'єра. Кому ж дістанеться приз?
Не пасує велосипед і перед водною стихією. Вже давно стали звичними на озерах і морських пляжах водні велосипеди. їхні конструкції, як правило, прості, і сам привод мало чим відрізняється од дитячих веломобілів. Значно складнішу будову має аквопед Алекса Брукса з Каліфорнії. Тільки з першого погляду його "Літаюча риба" справляє враження диковинного плавзасобу. А по суті — це велосипед, у якого замість коліс прилаштовано підводні крила і гвинт. На цій "рибині", як стверджує винахідник, дуже зручно долати водні перешкоди. Причому перепливає їх значно швидше, ніж будь-який веслувальний човен. "Літаюча риба" мчить зі швидкістю 14 кілометрів за годину.
Ще швидше "котить" дзеркальним плесом гібрид велосипеда і судна на підводних крилах, створений інженерами з американського міста Пасадена. Його рекорд — 24 кілометри за годину. Від свого сухопутного побратима він запозичив раму, педальний привод, кермо і сідло. Із судном його ріднить підводне крило з високим гідродинамічним показником і гвинт, який працює в напівзануреному режимі. Якщо цю плавмашину "осідлає" добре натренований спортсмен, вона може рухатися напрочуд стрімко. Саме на такому "велосипеді" американець Стівен Хегг встановив світовий рекорд для суден, що приводяться в дію силою ніг. Двокілометрову дистанцію він "пробіг" за 6 хвилин 38,7 секунди. Підводні крила виготовлено із склопластику, гвинт діаметром 40 сантиметрів обертає ланцюгова передача. Важить аквопед 17,7 кілограма.
На водному велосипеді можна вирушати в далекі морські подорожі. Неабияк здивувалися жителі французького міста Шербур, забачивши в гавані незвичайний плавзасіб. Що за штуковина: новинка пляжного сезону чи випробування дивного катамарана? А втім, журналісти досить швидко повідали про французького архітектора Івану ле Каєру, який на аквопеді власної конструкції (катамаран, поєднаний із спортивним велосипедом) перетнув Ла-Манш за 15 годин.
І по землі, і по воді… Такий варіант велосипеда пропонує інженер Хорст Цайтлер, який продемонстрував його на виставці оригінальних винаходів у Гамбурзі. Він під'їхав до берега на звичайному велосипеді, зняв з багажника туристський рюкзак, накачав повітрям дві полімерні "лижі" (човникові поплавки), а між ними встановив велосипед. Затим перекинув на вал гребного гвинта ланцюг і далі помчав по… воді. До речі, водний велосипед може бути і цілком надувним. У США, наприклад, його виготовляють із пластику, в складеному вигляді він вміщається господарській сумці. А привести його до робочого стану — справа кількох хвилин.
Уже розробляються спеціальні велосипеди для водолазів. Першими захопилися ними новозеландські водолази. Перед тим, як пірнути на глибоке, їм доводилося пробиратися мілиною понад 5 кілометрів. Хтось спробував їхати велосипедом, але звичайні шини застрявали в піску. А коли сконструювали триковий велосипед із товстими шинами, добиратися на робоче місце стало приємніше.
Аквопед француза Івану ле Касри. 1985 рік.