На велосипеді під вітрилом пропонує прокататися західнонімецький винахідник Пітер Кіндерман. Потрібен лише невеликий пристрій, який дозволить встановити на велосипеді вітрило од віндсерфера. Полотнище площею 3,6 квадратних метра кріпиться до щогли гумовими шнурками. Сама щогла монтується в центрі керма. Передбачене у вітрилі "вікно" з прозорої плівки забезпечує велосипедистові гарний огляд. Оволодіти технікою їзди під вітрилом — справа одного дня, за сприятливого вітру можна досягти швидкості понад 25 кілометрів за годину. Щоправда, велика швидкість вимагає од велосипедиста особливої уважності та обережності. Винахідник радить надягати на коліна й лікті захисні щитки, а на голову шолом.
В останні роки все частіше залучається до роботи дармова сонячна енергія. Слідом за теплицями і електростанціями, що працюють на "пальному" золотавої зірки, а також транзисторами, фотоапаратами, годинниками, літаками настала черга і велосипеда. Так, 71-річний англійський інженер Алан Фріман уже давно катається на сонячному велосипеді. Його конструкція проста: прямокутна рама, виготовлена з легкого металевого сплаву, і звичайні велосипедні колеса. На керні встановлено панель сонячної батареї, яка живить акумулятор. Потужність електромотора достатня, щоб :хати зі швидкістю до 42 кілометрів за юдину. Коробка швидкостей має п'ять передач.
Велояхта.
Ванною на спицевих колесах продали тихохід австралійців X. Холструпа і Л. Перкіна, на даху якого розміщено сонячні батареї. Конструктори проїхали на своєму геліовелосипеді 2500 миль із Перти до Сіднея. До '987 року то була найдовша подорож 19 діб), здійснена будь-коли із використанням сонячної енергії. "Ми довели, що сонце не лише може рухати малину, а й робити це надзвичайно дешево. На маршрут не витратили жодної краплі бензину", — сказав по завершенню свого "сонячного" турне Холструп.
Велотуристи вважали, що їм не вивчить і місяця, щоб перетнути увесь континент. Та досить скоро переконатися: сонячна тяга набагато ефективна, ніж вони сподівалися. А це давало можливість їхати не тільки в погожий день, а й коли небо було захмарене. На трасі рухалися зі швидкістю до 20 кілометрів за годину. А коли сонцемобіль, похитуючись на тонких колесах, проїздив вулицями Сіднея, тисячі городян розглядали його як диво і щиро аплодували молодим винахідникам.
Сонячний велосипед А. Фрімана. 1983 рік.
На сонячний хід перевів свій велосипед і західнонімецький архітектор Рольф Діш. На змаганнях у Фрайбурзі він прибув на фініш одинадцятим. Більшу частин) "велосипеда з допоміжним двигуном", як кваліфікувало його жюрі, займає кузов із сонячними батареями загальною площею 4 квадратних метри, двома 12-вольтними акумуляторами та генератором. За сонячної погоди він може розганятися до 45 кілометрів за годину. На випадок похмурої погоди є чотири педалі. Один велосипедний завод в Іспанії взявся випускати сонцемобіль Рольфа Діша серійно. Конструктори велосипеда, зорієнтованого на сонце, прагнуть довести його швидкість до автомобільної.
Своєрідним полігоном для геліомобіля майбутнього стали міжнародні змагання, започатковані в Австралії. Його учасниками стали диво-екіпажі з Японії ФРН, США, Швейцарії, Пакистану. Добре зарекомендувала себе тут незвичайні конструкція на трьох колесах, створена учнями технікуму датського міста Сенеборга і схожа на метелика із складеними на спині крилами. Метеликові крилато не що інше, як панелі із сонячними елементами, які вловлюють енергію сонця і переробляють її на електричний струм потужністю 850 Вт. Для "метелика", що важить 180 кілограмів, цього досить, щоб мчати зі швидкістю 60 кілометрів за годину. Заважати йому на шляху може лише одне — погана погода.
Велику надію покладають американські конструктори на свою модель сонцемобіля, що з точки зору аеродинаміки нагадує космічний корабель. "Синьо-чорне оглядове скло зливалося в єдине ціле з корпусом, складаючи враження, ніби цей апарат ось-ось злетить у повітря й зникне за обрієм. Та широко розставлені колеса надійно утримували його на асфальті, змушуючи шпарко рухатися вперед…" Так писали про його заїзд західні репортери. І було чому подивуватися, адже екологічно чистий екіпаж не поступався у швидкості багатьом маркам сучасних авто. На міжнародному ралі в Австралії він розвинув швидкість понад 78 кілометрів за годину. А не так давно в штаті Арізона (США) цей дивовижець встановив поки що неперевершений рекорд — 121 кілометр за годину. Хочеться вірити, що змагання сонцемобілів стануть в майбутньому традиційними, а непогамовні винахідники конструюватимуть ще досконаліші моделі, які рухатимуться сонцем.
Велосипеду з бензиновим двигуном дорогу в XXI століття перекрито давно. Натомість "пропускаються" веломашини, обладнані електричним рушієм, який живиться від сонця або ж акумулятора. Англійський лікар Джон Уатт, нащадок знаменитого Джеймса Уатта, котрий майже 200 років тому використав паровий двигун з промисловою метою, винайшов на початку 80-х років велосипед із електричним моторчиком. Професор медицини сподівається, що його "чадо" зацікавить екологів і зробить свій внесок у справу захисту навколишнього середовища. До речі, вже випущено першу партію велосипедів з електричним приводом для дідусів і онуків. Акумулятор підзаряджається від мережі і забезпечує швидкість до 24 кілометрів за годину.
В Англії розроблено також експериментальну веломодель з пропелерним двигуном, що кріпиться на задньому багажнику. Велосипед із вентилятором?
Геліомобіль. 1986 рік.
Так, і якщо зважити на те, що розміщена в пластиковому кожусі крилатка розвиває досить суттєву тягу, то користь такого вентилятора очевидна. По-перше, він підвищує потужність велосипедиста, а по-друге, гарантує відпочинок на ходу: гониш велосипед скільки вистачить сил, а втомившись, переходиш на зусилля лопатей. Як стверджують спеціалісти, електродвигун діє значно ефективніше, ніж бензиновий, який до того ж має обмежену швидкість. На такому аеропеді можна їхати із швидкістю понад 20 кілометрів за годину.
На вентиляторній тязі…
Велосипеди з мініатюрними електродвигунами з'явилися в Австралії. Новинка користується неабиякою популярністю. Електромоторчики чіпляються до передньої вилки, акумулятор — під сідлом. Коли велосипедист втомлюється або забажає відпочити, долаючи підйом, він вмикає живлення і велосипед мчить зі швидкістю 30 кілометрів за годину. Електротяги вистачає на дві години.
Не так давно осідлали перші електричні велосипеди і французи. їхні тихоходи розганяються до 45 кілометрів за годину і пробігають без підзарядки 125 кілометрів. Вони легкі у керуванні, стійкі на ходу і економічно вигідні: 125-кілометровий пробіг за рахунок електрики обходиться в один франк.
… Доноситься зворотний відлік чисел. Спортсмен застібає шлем і, перевіривши кріплення ніг на педалях, чекає команди. Звучить: три, два, один… "Від гвинта!" Легкий помах прапорця, і дивовижна крилата машина відривається зі стартового майданчика і плавно набирає висоту. Літаючим велосипедом в наш час мало кого зацікавиш. Польоти на ньому — це хобі окремих ентузіастів. Однак ніхто не наважиться заперечувати, що велосипедні прогулянки по небу можуть стати захоплюючим різновидом спорту, як це сталося свого часу із дельтапланеризмом.
Тут доречно зробити невеличкий екскурс в історію. Адже ідея літального апарата, який рухався б за допомогою м’язів, народилася задовго до винайдення велосипеда. Літати, як птах, покладаючись тільки на власну силу, люди мріяли з давніх-давен. За переказами древніх греків, І кар був першим пішоходом, який летів у піднебесся з допомогою м'язів і поплатився за це життям. Однак його трагедія аж ніяк не позначилася на завзятті наступних послідовників. Найдавнішим проектом м'язольота вважається ескіз, зроблений знаменитим Леонардо да Вінчі в 1505 році. Великий італієць поривався піднятися в небо: 16 років майстрував апарат, але подолати земне тяжіння йому не вдалося. Експериментатори минулого, вивчаючи польоти птахів, доводили, що людина не здатна літати по-пташиному через великий "розрив" у співвідношенні ваги м'язів і тіла. Мускулатура грудної клітки становить лише один процент від ваги тіла, а щоб полетіти, запевняли тоді, вона має бути більшою як мінімум в 17 разів. І все механіки-самоуки намагалися перехитрити природу: не можна скористатися темою пташиного крила, спробуємо в інший спосіб, — наприклад, повітряним винтом, аналога якому немає в живому світі.
Крилатий велосипед, представлений на конкурс фірми "Пежо". 1912 рік.
Довго ходила в народі розповідь про "бісового нечестивця", який вибрався в або на химерній споруді. То був наш співвітчизник кустар-ложечник Микита Митрейкін із Московської губернії. Він збив дерев'яний людиноліт і пролетів на ньому… 10 метрів. Підіймальну силу його апарата утворювали дві пари крил, що оберталися. Цей політ відбувся в 1899 році, тобто за рік до настання XX століття В документах, представлених Митрейкіним військовому відомству, зокрема зазначалося, що м'язоліт "велику користь може принести для військових дій, оскільки поранених можна буде вивозити до лазарету скоро, не трясучи і не розгойдуючи". Однак чиновники поставилися до повітряного велосипеда з недовірою і відправили його до музею на втіху публіці.
Негоже забувати, що авіація прокладала собі дорогу в небо на велосипедних колесах. Адже відомо: перші авіаконструктори, зокрема М. Жуковський, розробляли крила та інші елементи аеропланів, приміряючи їх до механіки велосипеда.
На початку нашого століття "повітряними велосипедами" захоплювались також в Італії, Німеччині, Франції, Японії. В 1912 році французи чи не першими провели змагання для м'язельотів, мабуть же, сподіваючись дати життя новому виду спорту. Тридцять конструкторів-спортсменів вийшли ні старт, щоб пролетіти 10-метрову до станцію двічі: туди і назад. На жалі ніхто не справився з такою умовой, а отже, приз не дістався нікому. Тільки через дев'ять років його завоював в домий у ті часи велогонщик Габріел Пулен.