— Я реалізував себе лише на чотири відсотки… — задумливо промовив Артем, неначе добре відпрацьовану фразу.
— Звідки така точність? Чому саме на чотири, а не на п’ять?
— Це саме питання я поставив йому…
— Кому?
— Йому… — вперто повторив Артем.
— А-а-а… Значить, Він.
— Він, — не став уточнювати Артем, не знаючи, кого саме має на увазі Серафим. У нього в файлі, здається, є докладна інформація про всі подробиці Артемового життя. Так що немає сенсу гратися в піжмурки.
Вони ще трохи мовчки постояли, дивлячись крізь брудне вікно, заляпане голубиним послідом, на фіолетові флокси за низьким дерев’яним парканчиком.
— Ти хотів у ванну? Давай я тебе проведу… — запропонував Серафим.
— Я вже вагаюся, чи хочу туди йти. Здається, моя пляма від вина тут нікого не шокує…
— Мусиш… — двозначно натякнув Серафим.
— Ну то ходімо… — слухняно відповів Артем.
Серафим відчинив перед ним двері і повів рукою: заходь.
Артем зазирнув усередину і відсахнувся.
Він з недовірою подивився на Серафима. Той відвів погляд і тримав двері навстіж, ніби наполягаючи: «Ти мусиш туди зайти».
Артем зробив крок через поріг.
Перед ним простяглася величезна довга кімната чи зал, швидше величезний шкільний клас з великими вікнами. Артем стояв на дерев’яній підлозі, однак насправді на високому подіумі, що тягнувся від дверей уздовж кімнати. Ліворуч від нього, неначе в глибокій ямі, подіум обривався, внизу тяглася вздовж вікон підлога, на якій стояли в ряд, як в інтернаті, металеві ліжка, злегка прикриті лише убогими сірими простирадлами і протертими дірявими ковдрами.
На ліжках, щоправда не на всіх, лежали люди, схожі на бомжів, юродивих чи психічно хворих.
Праворуч, на подіумі вздовж правої стінки, стояли умивальники й унітази. Тобто бомжі могли зі своїх ліжок спостерігати за тим, що люди зазвичай роблять в інтимній обстановці. Вони вдавали, що відвертаються, але насправді потай підглядали за Артемом. Адже це була єдина їхня розвага. Здавалося, вони звикли до цих ліжок, як бомжі і юродиві призвичаюються до нічліжок, а психічно хворі — до психдиспансерів.
Артем обережно пройшовся по прогнилому подіумі й відкрутив кран з пластмасовим вентилем і синьою крапочкою вгорі. Потекла вода так само, як вона текла з бабусиного крану: переривчастим струменем, шиплячи, шмаркаючись і плюючись.
Артем підставив руку, вода хлюпнула на неї, він знав, що вона холодна, однак не відчув цього. Він так і стояв, тримаючи руку під струменем, і думав про те, що тепер йому доведеться з цим змиритися: він не розрізнятиме слів, не відчуватиме холоду й тепла… Що ще?
Від ліжок долинуло покашлювання.