І борюкатись з мамою ніяк було. Водитись за карк і зводити гризню та серед змагань торгати себе за шерсть Мімі ніяк не могла привикнути. Звичайно така забава кінчилася для Боськи погано: стара покарала її зубом, від чого Боська заплакала жалко.
— Бачиш дурний Босю, — приговорював Старий Пан, беручи на руки свою пестійку й гладячи її лискучу спину, — мама стара й не хоче боротися.
Двоє інших, що мали довшу шерсть і були латасті й не такі рухливі, як сестра, віддали селянам. За одного навіть приніс ґазда з Волосянки влітку малин. А наймолодший Циган, що мав чорну шерсть в білі лати, дістався Андрієві, що жив під Гришівцем.
— Жалко мені віддавати Мімині діти, — казав Старий Пан — та щож, не буду я тримати всіх у хаті. Оцей старший пішов у Волосянку, то вже я його не побачу. А малого Циганка я завжди провідаю, і занесу йому дещо доброго з’їсти, бо Андрій мій приятель і ми часто навідуємось до себе.
А Боська виростала біля Старого Пана й при мамі, наповняючи хату щораз більшим рухом. Вона не могла ні хвилини всидіти тихо, вертілась у пана на руках і старалась язиком засягнути його по носі й роті. Фиркала всіми лапками, ловила за рукав, торгала його й гарчала. То знову ловила в зуби ґудзик при одягу й з веселим гаркотом торгала його так довго, , аж поки не відогризла. За те перепадало їй від Гані не лиш лайки, але й ляпасів, що так і лящіли на її точених задочках. Не були знову такі болячі, все ж після них Боська бігла до маминого ліжка, припадала до неї, скомліючи й скавулячи, тулилась до її теплого боку. Мімі вилизувала покривджене місце, а Боська зараз же зачинала нову ворохобню з мамою, торгаючи її за кудли.
Ні, Бось не могла всидіти тихо ні хвилини. Вона була один рух, одна радість, одне життя. Свої псоти й ворохобню розпочинала Бось ще вранці, як тільки Старий Пан прокинувся. До нього підходила латаста киця Боя і муркала примирливо, прохаючи ніжно, щоб узяти її до теплого ліжка. Пан брав ії, пестив, вона вилизувалась після нічних пригод і смачно засипляла.
Та це не тривало надто довго.
Оце з гамором і радісним гавкотом вбігала в кімнату Боська й не дивлячись на небезпеку, що так і висіла над нею, встрибувала на ліжко, клалась на спину й фиркала всіма чотирма лапками й скомліла радісно, підповзаючи до пана й стараючись його лизати. При тому її карі очі сміялися з великих радощів та охоти до псот.
Тільки бідна Мімі не могла вискочити на ліжко. Вона придрипувала за Боською, ставала біля ліжка й скавуліла тонко та жалко.
— Ну, ходи, стара, ходи! — казав Старий Пан і витягав Мімі на ліжко. От тоді зачиналась гаркітня!
Боська й Мімі заводили з собою сварку, котра ближча панові й любіша, котра має бути під ковдрою, під пахою чи в ногах. Брехали, товклись, черкали себе зубами й борюкались. Це випроваджувало з певного гідности спокою латасту Бойочку. Вона прокидалась та з котячою повагою і спокоєм дивилась на дві розсварені собаки. В її розумних холодних очах з подовжною, чорною щілиною зіниць стояла все таки увага. Це все діялось біля неї, а псам, хоч вони й друзі все таки вірити не можна. М’якенька чистенька біла Боїна лапка була завжди готова виставити пазурі, якщо б показалась потреба.
Та потреби не бувало. Всіх годила Ганя. З кухні доносився її грізний голос:
— Де ремінь?! — а потім кроки.
Собаки зразу мирились і, не чекаючи ні Гані, ні ременя, зістрибували з ліжка й крилися в найтемніший кут під ним. Навіть Мімі забувала свою ніжність і незручність і стрибком опинювалася біля доні. Там у кутку мирились і поклавши голову одна на одну дрімали.
Діло з ременем розуміла Боя теж. За крадіжку Ганя не жалувала нікому. Правда, Боя була дуже зручна й найчастіше швидше втікала ніж досягнув її ремінь, проте не любила його, бо й за що було любити? Тож одним стрибком була на шафі, або крізь відчинене вікно на дворі. Все таки безпечніше…
Після того пан вставав з ліжка, сміявся з собак та приговорював:
— Бачиш, Босю, була б дістала у шкіру. Але був би плач! А то тому, що ти нечемна й сваришся з мамою. Якби так тихцем, була б Ганя ані не помітила.
Здавалось, що Боська розуміла промову, бо після таких ласкавих слів виповзала хильцем-нишком з-під ліжка й розглядалася злодійкувато. Коли ж небезпеки не помічувала близько, швидко вистрибувала на ліжко, заривалась під ковдру й дуже чемнесенько, дуже гарнесенько згорталась в клубок та солодко задрімувала, забувши небезпеку, що так і висіла, над таким розкішним місцем.
Ну, але Ганя…
Та, про це краще не згадувати!
В тому часі, коли Мімі породила й виховувала цуценят, котеня росло й кріпшало. Воно виявилось на диво моторне та здатне до ловів. Хоч як любило тепло та вигоду, солодке молоко та запашне м’ясо, воно дуже завчасу занюхало запах мишей — споконвічного звіра, що становив предмет котячих ловів та й їхню відживу. Цього звіра завжди й усюди вдосталь, тож кіт може собі жити сито й вигідно. Не потребує він і служити людині. Якби ж не молочко та тепла піч…
Швидко всі котячі забави мали вигляд ловів. Зачатувати, терпеливо подрімуючи в чуйній дрімоті, кидатись на предмет ловів, а потім зловивши, попускати й підганяти лапкою і знову ловити, та вже тримаючи в зубах, воркотіти грізно, оце й забава й ловецькі звичаї котів.