З тяжким серцем лягав спати Старий Пан. Мімі знову його зрадила й так ганебно, так по собачому, так просто! І де вона тепер?
— Ой? Ганю, де моя Мімі? Таж то єдина жива істота, що пішла зі мною на село! Що з нею діється? Попала в таку тічню, а вона така ніжна, так боїться ночі.
— Та най пан не бояться. Вигониться тай вернеться, — впевнювала Ганя, що знала собачі звичаї. — Таже тяжко держати собаку в хаті та під ключем. Най біжить, таке вже на світі право!
Вранці вернулася Мімі до хати. Ще сонце не зійшло як вона ніжно й винувато заскавуліла під вікном Старого Пана. І хоч який він був лихий та обиджений, хоч як обіцював набити її, то коли вернулася змучена, зарошена й винувато припала до його ніг, лижучи їх, та виляючи хвостом, Старий Пан вибачив їй гріхи цілої ночі.
— Ах, ти погана, ти нечемна! То ти така? І не стид тобі? То я тебе стеріг, то я тебе пестив, а ти поступила як проста сука, така ланцюгова, ще гірше, така сільська волоцюга! — лаяв її.
Та Мімі лизала йому своїм тонким язичком руки, і дивилась в очі такими добрими, вірними карими очима, що пан став гладити її голову та клапаті ушка.
— А дай но, Ганю, шматину й щітку, хай я вичищу ту волоцюгу — попросив. Коли вже Міміна шерсть вернулася до давнього ладу, дали їй мисочку молока, вона нахлепталася і, звинувшись після того в клубок, заснула в своєму ліжку смачним, щасливим сном.
Дні плили на Кичері своїм ладом. Щепи відцвили й на них позав’язувались малесенькі яблучка. Картопелька вилізла з-під скиби й тішила своєю ніжно-зеленою матиною. Її огрібали. А озиме житце стало колоситися. Й скоро зацвіло. Сонце гріло-вигрівало жовті бойківські поля і вирощувало з них ґаздам овоч та плід. Земля-мати дякувала бойкові за його труд та його піт.
Як сонце добре пригріло, Мімі породила троє цуценят. Цей перший прибуток привітали на Кичері з радістю. Оцих три валочки, гарно вилизані, приссались до матірньої груди, а Мімине «лізьо» стало осередком уваги всіх.
Мімі виявила себе дуже ніжною і доброю матір’ю. Коли хто-небудь підходив і брав яке цуценя в руки, Мімі скавуліла й просила настирливо, щоб його віддати й дивилась такими людськими очима, очима занепокоєної матері, що їй зразу же віддавали дитину. Діставши її назад, Мімі лизала мале, так наче б йому сталась за той час велика кривда, і пригортала лапкою до себе. Потім як діти підросли й Мімі вже на короткий час покидала своє ліжко, вистало сказати: «Мімі, де діти?» Або: «Мімі, я беру діти!», щоб собачка кидала й найсмачнішу їжу й кидалася притьмом до дітей. Навіть згодом уже, як діти розійшлись «на посаду», клич: «Я беру діти!», був для Мімі рівнозначний з необхідністю бігти до свого ліжка.
Що ж до того ліжка: було це й справжнє ліжко. Коли майстри робили Старому Панові хатнє обладнання, він казав і для Мімі зробити ліжко. Воно мало вищу спинку, а нижчу дошку на кінці, побічниці гарно тесані й гибльовані, а ніжки стругані й карбовані. Справжнє ліжко, — що й казати. Сінничок випханий м’якенькою отавою і подушечка з цвітного перкалю та покривальце з старого зеленого плющу в великі червоні рожі — он Мімина постіль. Все це разом називалось «лізьо». Селянки, що приходили до кухні, приглядались тому ліжкові й похитували головами:
— У панів всьо по панцьки, ци видите? І собаці таку постіль зробили, що челядинови, та й дбають за неї ліпше як ґазда про дітей.
Не заздріть Мімі, читачі. Буває, що й собаці гарно заживеться. Одній на тисячі, а може мільйони. А так усі вони в голоді, на морозі й слоті, та як каторжники на ланцюгах поприпинані. Буває в спеку навіть води не винесуть. А як б’ють собак, а знущаються! Хай уже якій там Мімі буде краще. Вона була вірною товаришкою Старого Пана й відбула з ним дві мандрівки. Одну на новосілля, а другу… Та про це згодом.
Вже й діти її мали не таку долю, як вона, а іншу. Ще Боська, що залишилась при мамі. А вже Циган… Бідний, бідний Циган!
Так от, годувала собі Мімі дітей. Вже й прибули нові жильці на Кичері. Дві квочки вивели курчаток: жовтеньких, кругленьких та гарненьких. А як повиростали, сталися з них моторні когутики, що чубились за будьщо, й огрядні курочки. Ну, когутиків, то вже там не жалували, знаєте. А вже курочки, так ті весело кудкудакали коло хати й за Ганею бігали, як за рідною мамою. Окрім звичайного: ціп, ціп, ціп! — що скликала їх до їжі, вони розуміли ще «сіла, сіла, сіла!» і тоді сідали понадувавшись, а Ганя брала їх в руки та розглядала, або як мала яку пестійку, то давала їй який шматочок м’яса, тощо. І розуміли одне чуже слово, якого Ганя вживала, коли хотіла, щоб ввечорі пішли сидіти «на бантах»: «Сєдзєць, сєдзєць, сєдзєць!» Чому якраз так треба їх було кликати ввечорі, ніхто не міг розгадати. Ганя казала, що так вони найкраще розуміють. А може для відрізнення від «сіла»? Досить, що панові діти, як приїхали на вакації чи взимі, засміювались до сліз з того «сєдзєць» Ну, такі розумні, такі інтелігентні курочки!
Спокійно пливли дні на новосіллі, чи, як селяни називали, на Кичері. Пан потроху розжився, а його господарство розросталося. На подвір’ї появилися дві-три курки, що покудкудакували та журились собі в траві. Потім у хлівку захрюкала свинка.
— Підгодуємо. Відпадки з кухні є, трохи лупини з бульби, трохи ґрису, і буде порося. На Різдво приїдуть діти, то й шинка своя і ковбаса пригодиться.
Свинка похрунькувала собі в загородці й паслась на городі. Пасти її приходилось самому Старому Панові, бо цей хруньок зараз же влазив у грядки й рив їх, або в цвітник і перевертав гвоздики й айстри горі коренем. От тоді було крику та лементу! Навіть буком перепадало хруневі по спині. Та цього його ніяк не можна було відучити, хоч згодом дістав він добру вчительку Боську, що порядно смикала його за хвіст і лапки. Зате одного навчився хруньок. Як тільки Старий Пан появлявся на подвір’ї, він прибігав до нього з веселим хруньканням і чухався об його ногу. А що не завжди був чистий /звісно, хруньок/ та ще й запашний, пан відучив його цього, заступивши свою ногу дротяною щіткою, що нею чистили деревцятка. Як тільки виходив на подвір’я, кликав «Хрунь, Хрунь, ходи но сюди!» Якже на своїх коротких лапках він причвалав до пана, цей вичісував його й видряпував дротяною щіткою, що робило Хруневі очевидну приємність. Він жмурив свинячі очка й похрунькував стиха, задоволено. Треба було тільки вважати, щоб із розкоші не потер рилом об ногу. Тоді залишав на штанах вогкий, брудний слід. Звісно, рилко попадало не раз у гноївку.
Ах, Хруню, Хруню, ти один репаний!
Такі це були звірі Старого Пана. Серед них швидко виростали Мімині діти.
Найстарша з Міминих дітей, була гнідо-жовта, гладка як рукавичка, тільки мала білі панчішки. Ні з будови тіла, ні короткої, гладкої шерсти, вона в нічому не нагадувала матір. Може тільки вузька мордочка й чорний «цератовий» носик мали щось із шпіца. Зате цілість пішла певно в батька: сільського жовтяка-розбишаки. Дуже швидко виявився теж характер Боськи: веселий, жвавий, розумний та розбишацький.
Її вирішили залишити на господарстві й виховати на справжнього пса, бо вже змалку була куслива й не давала собі зробити кривди. Так і залишилась пестійка й розбишачка при мамі. І хоч їй швидко поросли гострі наче шпильки зуби, вона радо присмоктувалась до матірньої груди. Це так на відміну від кісток, що їх гризла завчасу, та із собачого звичаю, щоб зуби кріпшали. Швидко вона стала гонити довкруги хати, весело побрішкуючи й визиваючи маму до «дралування». Та Мімі, непривична до таких собачих перегонів, підбігала кілька кроків, потім брехала на Боську, мабуть лаючи її за таку пустоту й верталася до хати. Не помагали й інші способи, що їх Боська вживала до старої. З них найлюбішою було застромити зубки в Мімин довгошерстий карк і торгнути його декілька разів. Так, з дитячої ніжности.