Останнім часом Сесілія навчилася бачити вухами.
Збуджений гамір на першому поверсі несподівано перервав тихий шепіт. А наступної миті тато уже долав сходи, перестрибуючи по чотири-п’ять сходинок ураз.
— Щасливого Різдва, Сесіліє!
Він обняв доньку, обережно пригорнувши її до себе. А потім підійшов до вікна і навстіж відчинив його:
— Чуєш?
Дівчинка звела голову з подушки і кивнула.
— Уже п’ята.
Тато зачинив вікно і сів на край ліжка.
— Я буду мати нові лижі?
Здавалося, вона запитала, наперед сподіваючись одержати негативну відповідь. Тоді б у неї з’явився шанс розгніватися, а це було краще, ніж просто дутися.
Тато приклав палець до уст:
— Без вибриків, Сесіліє. Зачекай і побачиш.
— Отже, будуть.
— Ти справді не хочеш полежати у вітальні на канапі, доки ми будемо вечеряти?
Дівчинка похитала головою. Цей пункт вони обговорювали уже не раз. Краще свіжою та бадьорою з’явитися на розподіл подарунків. Так чи інакше, вона не подужає й шматочка проковтнути зі святкової вечері. Одразу ж виблює.
— Але усі двері хай залишаються відчиненими.
— Звичайно!
— І голосно розмовляйте і… гримайте посудом.
— Тільки цього ще бракувало.
— А коли закінчите читання з Євангелія, хай до мене підніметься бабуся і почитає теж.
— Про це ми вже домовилися.
Мала знову опустилася на велику подушку.