— Часом трапляється, що й діти вмирають, — заперечила вона. — Хіба це не прикро?
— Хіба це не прикро? — повторив ангел Аріель. — Хіба це не прикро?
Він нічого більше не промовив, і тому Сесілія знову взяла слово:
— Ти певний, що Адам і Єва були дітьми?
— Абсолютно. Хіба тобі ніколи не спадало на думку, що на небесних ангелів найбільше схожі саме діти? Чи може, тобі коли-небудь доводилося бачити ангела із сивим волоссям, згорбленою спиною та глибокими зморшками на обличчі?
Щось у цьому запитанні змусило Сесілію запротестувати:
— А я не вважаю, що моя бабуся бридка лише тому, що вона старенька.
— Що бабуся бридка, — повторив Аріель. — Цього ми не говорили. Але в оболонці її старого тіла живе маленька Єва, яка колись уперше з’явилася на світ. Усе інше нашарувалося з плином років.
Сесілія глибоко зітхнула:
— Якби мені було дозволено висловити свою думку, я б сказала, що весь «порядок творення» досить-таки неправильний.
— Чому це?
— Я не маю ні найменшого бажання ставати дорослою. У кожному разі я ніколи не хочу вмирати. Ніколи!
На обличчя янголятка впала тінь. Він промовив:
— Ти ж можеш спробувати не втрачати зв’язку з маленькою дитиною всередині себе. Як це зробила бабуся. Хіба не вона час від часу прибирає собі маску клоуна, лиш би тебе розвеселити?
— Ти й тоді був тут?
— Звичайно!
Наступної миті ангел Аріель стояв на підлозі. Сесілія не бачила, як він зістрибував зі стола, просто опинився перед книжковою полицею і вивчав колекцію кристаликів та коштовних камінців. Він був трохи менший на зріст за Лассе.
— Чудова колекція, — сказав він, не обертаючись.
А тоді повернувся до неї:
— Чи спадало тобі на думку, що кожнісінький камінець є крихітним уламком земної кулі?
— Багато разів… Я збираю лише найгарніші уламки…
— Але, мабуть, ти не замислювалася над тим, що потрохи руйнуєш земну кулю.