Йду “на ви”. Хто кого: я — медаль чи вона — мене?
— Не хвилюйтесь, Алевтино Іванівно, я постараюся не підвести рідну школу, альма-матер, так би мовити, куди ми “ребятишками с пеналами и книжками…”.
— Ну що ти за людина, Бородін? Нічого святого…
Що за людина? Та так собі, серединка наполовинку, вчений хлопчик ста вісімдесяти сантиметрів від підлоги. А святого і справді нічого… Старик Ледньов каже: “Святість, як і розум, — якщо бог не дав, то і в крамниці не купиш”. А що вважати святістю? Проскурки, ладан, мощі? Пелікан сказав Ледньову: ти, старик, святий непомірно, тобі на щоку наступи — спасибі скажеш… Ні, таким святим бути не хочеться. А яким хочеться? І чи хочеться взагалі?..
— Звичайна людина, Алевтино Іванівно. Та ви не турбуйтеся, не треба, нічого зі мною не робиться, просто збагнув, навіщо мені голова.
— А раніше хіба не знав?
— Раніше я нею їв. А тепер ще й думати розпочав.
— Краще пізніше… І про що ти думаєш, якщо не секрет?
— Про все, Алевтино Іванівно, хіба мало про що. Як надумаю — повідомлю.
— Ну йди, Бородін, думай…
Ось і поговорили. Алевтина засмучена: не проникла в душу юнака Бородіна, не знайшла контакту і тепер сама себе сварить. І даремно. Бородін і сам нині своєї душі не знає, вона йому — як темний ліс. Бідолашний Бородін… Так і заплакати недовго — від жалю до себе. А тим часом Алевтина має рацію: рік випускний, а завтра контрольна з фізики. Хоча вона й обіцяє бути нескладною, проте підготуватися треба.
Вийшов надвір, назустріч йому — Пащенко, гордість школи, стрибун у висоту, чудовий хлопець, друг і товариш.
— Чого ти до Алевтини причепився?
— Це не я до неї, це вона до мене.
— Як завтра з фізикою?
— А що? Напишемо, не вперше.
— Я за тобою сяду, гаразд?
— Немає проблем, Валеро.
— Що ввечері робиш?
— Думаю, — підкреслює голосом. Пащенко засміявся:
— Ти часом, бува, не подався до дзен-буддистів? Самоспоглядання, самозаглиблення… Хочеш, мантру підкажу?
Мантра — віще слово, зачіпка для відходу в нірвану. Інтелектуальна людина Валера Пащенко, все він знає, все він чув.