— Чи це треба, Алевтино Іванівно?
— Ну ти й нахаба, Бородін! Якщо я кажу — то треба.
— Ваш наказ закон, — це вже за звичкою, щоб останнє слово було за ним. А так не треба до Алевтини чіплятися, добра вона і історію непогано веде, цікаво…
Сіли навпроти одне одного за одним столом, навіть колінками стукнулися, створили обстановку задушевності, відвертості, чого ще там? Віч-на-віч, і погляд пронизливий, він душу юну, як блискавка, пробива, та-та-та-та-та-та звичайний, та-та-та-та-та-та-та-та-та не п’є. Експромт.
— Що з тобою, Ігорю?
— А що зі мною, Алевтино Іванівно?
— Ти останнім часом став якийсь неуважний, очудненний.
Гарне слово — очудненний. А якщо вдуматися — нічого доброго. Очудненний — це дивакуватий, зсунутий по фазі, псих ненормальний. Дякую, Алевтино Іванівно.
— Дякую, Алевтино Іванівно.
— За що?
— За слово.
— Не зрозуміла.
— І не треба. Спочатку те слово…
— Цікавишся, що потім буде?
— Та ні, це я так.
— А я цікавлюся.
— Ваше право.
— Що сталося, Ігорю? Ти тут, і тебе немає. На інших уроках таке саме?
— Вам скаржилися?
— Поки що ні.
— Дуже приємно.
— Десятий клас, Ігорю, випускний. Ти ідеш на медаль…