— Всі вони?
Старий шкільний жарт, Ігор його не раз застосовував. Коли хтось солов’єм заллється, почне розпатякувати, то зупинити його безглуздим запитанням, що справи аж ніяк не стосується, — тут же замовкне, не розуміючи, почне з’ясовувати сутність питання.
Так і Ігор загальмував на повному скаку:
— Хто усі?
А питання, здається, з підтекстом. Пелікан пояснив:
— Геть усі за привілеї б’ються? І солдатики?
Ігор збагнув, що зірвався. Насправді, які в солдатів, тобто у колишніх селян, привілеї?
— Ну-у, солдати здебільшого мобілізовані.
— Отож-то. Але ж воюють. І непогано воюють.
— Задурені пропагандою.
— А чого вони червоною пропагандою не задурені? Чи непереконлива? А здавалося б, краще не буває: мир, земля, воля, хліб — все ваше, беріть, розпоряджайтесь! А вони, розпропагандовані, за своїх колишніх хазяїв б’ються, життя віддають. Тут, братику, не так все просто, як здається… А думаєш ти правильно, хоча сируватий ще, сируватий. Та це наживне… Отже, не гріши на свої очі. Вони в тебе у потрібному напрямку дивляться, — підвівшись, потягнувся з хрускотом, до будинку увійшов.
А Ігор залишився на подвір’ї. Пішов до лазні і сів там на призьбу. Соромно йому було. А ще істориком збирався бути, недорікуватий! Не зумів пояснити Пеліканові навіть не суть білого руху — суть на поверхні лежить, — а достатню поки що життєвість його. Вісімнадцятий рік надворі. До Москви і Петрограда — верстви неміряні. Села — одне за інше глухіше, бідність з усіх дірок пре. Поки мужик розбереться, за кого битися варто, він, не виключено, голову складе в бою зі своїм же братом мужиком. Та незабаром розбереться, до кінця все зрозуміє — сам дійде до істини і пояснить йому. Хто пояснить? А канчуки командирські. А нічні розстріли. А лихе молодецтво білогвардійців, яким уже й живих людей бракує—півнів шмагати почали. Людей-бо ж вони не лише шмагають, але вішають і стріляють… Ось в Іванівці Федір розповідав, хазяїн хати, де вони з Ледньовим ночували. Пройшов через них полк, можливо, саме того полковника Смирного, і полоненого комісара в село привів, щоб показувати. Прив’язав комісара до двох ялинок за обидві ноги і… Ну, день-два ще похазяйнували в Іванівці орли, побешкетували, поживилися і пішли верхами. А половинки комісарського тіла все на ялинках висіли. Навіть Федір, а він німецьку війну пережив, ногу на ній втратив, і то хрестився, коли розповідав. Казав: моторошно, коли вони на вітрі колихаються…
Ось це і є — червона пропаганда. І якщо її ще словом підсилити, хто б тоді до білих примкнути подумав?
А чого ж ти, Ігорочку, не підсилив? Адже міг, міг! Легенду свою чудову бережеш? Ламаного гроша вона не варта, коли спостерігачем по землі ходитимеш…
Згадав прочитане колись фантастичне оповідання, — так, перегорнув між іншим, Пащенко сунув, казав: хоча і не любиш фантастику, прочитай, ловко придумано, — згадав його Ігор і посміхнувся невесело. Там якраз і говорилося про подорож у минуле, про те, що не має права, не може блукач вільно чи невільно змінювати минуле своїм втручанням: на майбутньому це, мовляв, відіб’ється. Майбутнє майбутнім, а як бути з сумлінням?
Вперше сьогодні зірвався, добрий симптом, сам так вважав. Сидів на призьбі, жував травинку, приходив до себе. Він твердо знав, що розмова, раптово розпочата на ганку, не закінчена і Пелікан недарма в хату втік, щоб охолов сперечальник Бородін, щоб аргументи перевірив, — адже зрозумів Григорій Львович, що за юнацькою недорікуватістю ховається. А якщо зрозумів і не заперечив, так що? Виходить, наша людина Пелікан?
Ні, Ігорю, почекай трохи з висновками, попереду батька в пекло не лізь, як сам Пелікан висловлюватися полюбляє. Поживемо — побачимо.
Тут з-за хати старик Ледньов визирнув, їсти покликав. Виявилося, господар з лісу повернувся, грибів приніс. Ну й сало на стіл пішло, не без того…
А ввечері, коли стемніло і професор, украй наговорившись з господарем про високий зміст селянського життя, зібрався вкладатися спати, Пелікан поманив Ігоря:
— Вийдемо…
Вийшли. Стали біля ганку. Пелікан озирнувся довкола — нікого, двері до хати щільніше причинив.
— Ти ось що… — почав, запинаючись, що не дуже скидалося на балакуна і жартуна, яким звик його знати Ігор. — Хлопець ти мовби правильний, їхали бояри, розумний хлопець. Розмову нашу ми ще продовжимо, час буде. А поки що допомогти мені повинен, розраховую на тебе, давно придивляюся, прицінююся…