— Куди ти так поспішаєш? — тільки й запитав.
— До Лежньовки вашої.
— А там тобі чого?
— “Чо-го”… Професор мені називається.
— Може, Пелікан підгребе…
— Жди-надійся. Хоча, може, і підгребе, як ти посмів висловитися. Ой, моветон!
“Чо-го” — не моветон, а “підгребе”, бачте, — моветон. А де послідовність? Старик Ледньов такою не грішив.
— Він тобі що говорив, Ігорочку?
— Говорив: до міста побачимося.
— У-у, до міс-та… Отак він будь-якої миті зможе з’явитися. Хоч зараз.
— У Лежньовці він буде, — вперто сказав Ігор.
— А як ти гадаєш, Ігорочку, чи не супостат наш Пелікан, чи не злодій нічний? Ось кличку розбійничу носить…
І спробуй зрозуміти старика: чи жартує, чи справді вважає Пелікана розбійником.
— Нісенітницю ви кажете, Павле Миколайовичу, і самі про це знаєте.
— Чому нісенітницю? — Старик поїв, попив, збігав за кущі, тепер сидів, перетравлював, життям насолоджувався. А коли він у такому стані — Ігор це запримітив, — то схильний філософствувати. — Ось, наприклад, де його носить? Чому не з нами, коли йому до міста треба?
— А може, йому ще кудись треба.
— Припустимо. А нащо таїтися? Чому б йому не поділитися своїми планами з двома добрими мандрівниками?
— З вами поділись…
Ледньов насупився.
— Ображаєш, Ігорочку. В своєму нелегкому житті я ще нікого не виказав, не зрадив, на тридцять срібняків не зазираю, а раніше, до пролетарського перевороту, мені платні вистачало.
При слові “переворот” Ігор зморщився: слабкувато у професора з політосвітою, термінологію плутає.
— Все на гроші міряєте?