От якби ще Ігор ризикнув отак, відразу, зовсім не соромлячись, сказати все, що думає, що відчуває зараз? Та ніколи не було з ним нічого подібного. А тут чи хвилювання, що він втратить її, допомогло, чи дивна його роздвоєність: і хочеться дуже залишитися, і старик Ледньов чекає. А може, саме світська бесіда і підготувала те, що він сказав — “сам раптом”, користуючись морською термінологією?
І Настя також не підвела:
— Звичайно, подзвоніть. Я чекатиму. Телефон вам Наталка скаже, я її попереджу, — отут вона повернулася і пішла не обертаючись: все-таки марку, що зветься жіночою гординею, треба витримати. Чи — жіночою незалежністю. Вибирайте, що більше до вподоби.
А Ігор дивився їй услід і вже, мабуть, не бачив її. А бачив — внутрішнім, чи що, зором? — ліс — темний, по-нічному прохолодний, вузький, почервонілий край неба на сході: сходило сонце. Буде день, буде їжа, як каже старик Ледньов.
Щоразу ввечері старик Ледньов обіцяв встати першим рано-вранці і нещадно будити Ігоря. Не виходило. Ледньов ще похрапував, з головою накрившись великим брезентовим плащем, а Ігорок уже розкладав багаття на місці вчорашнього, на вуглинах, які зовсім захололи за ніч, набирав з джерела воду — ночувати доводилося неподалік від води — і тоді сам нещадно починав будити професора. Ледньов належав до щасливої категорії людей, що можуть спати в будь-якому стані, положенні, в будь-який час доби і на будь-якому місці. Мрія гіпнотизера, вважав Ігор, і якось сказав про це старику. Втім, Ледньов не погодився.
— Уявне, — сказав він. — На мені не один факір репутацію загубив. Засинаю, правильно, відразу, а потім він мені, як водиться, наказує: йди туди, роби те, ти пташка, ти рибка. А я сплю солодко, без рухів, усупереч гіпнотичній науці.
Ігор не став тоді з’ясовувати, чому Ледньову так щастило на зустрічі з гіпнотизерами. Сам він до сімнадцяти років дожив, але ще жодного з них не бачив. Чи то кількість їхня дуже зменшилась порівняно з пресловутим тринадцятим роком, чи то вигадував старик, як завжди. Це несуттєво.
Ось і тепер Ігор приладнав над багаттям закурений казанок, мідний, луджений, значно важчий, аніж алюмінієвий — сучасний Ігореві, стягнув з професора плащ.
— Павле Миколайовичу, підйом!
Професор скрутився на сухому ялинковому гіллі, коліна до підборіддя підтягнув, руками їх обійняв, очі не розплющував. Проте сказав:
— Зараз, зараз… Відійди од мене, недолюдку.
— “Я пришел к тебе с приветом рассказать, что солнце встало”, — продекламував Ігор. І це була правда: сонце давно піднялося над верховіттям дерев, висвітило вижовклу траву в лісі, гріло. День обіцяв бути теплим, а то й спекотним.
— Я ж сказав: зараз… невже не розумієш? — плаксиво затягнув Ледньов. Раптом розплющив одне око — ліве, глипнув ним на Ігоря: — Заварку не чіпав?
— Не велено було.
— Отож-то! — Швиденько сів, як іван-покиван, п’ятірнею обличчя витер — немовби вмився. — Закипіла?
— Кипить. — Ігор завжди з цікавістю спостерігав за процесом ранкового пожвавлення старика Ледньова, саме пожвавлення, бо іншого слова не підбереш. Тільки-но лежав, немов труп, і — враз! — живий і діяльний, немовби й не спав зовсім. А щодо умивання… Не любив старик цього заняття. Казав:
— Ми в яких умовах бродимо? В жах-ли-вих! Довкола зараза. А бруд, він захисна лушпинка — заразі й не пробитися.
— Ви ж інтелігентна людина, — дошкуляв йому Ігор, — професор!
— А що професор, що професор? — приндився старик. — Не людина він, чи що? Як всі, так і я. Ось прийдемо в село, попросимо хазяїв лазенку розтопити…
Лазенка виднілася попереду. Ігор сказав:
— Поснідаємо — і в путь.
Ледньов чай зварив, заварки його дорогоцінної ніхто не чіпав, отож він і задоволений, навіть дещо розімлілий.