Я знизав плечима:
— Можна й інакше запитати: навіщо?
— Яка різниця! — махнув рукою Шарапов.
— Різниця є, — усміхнувсь я. — У «чому» маємо момент закінченості, щось схоже на акт помсти. А «навіщо» — це тільки початок майбутніх подій.
— Постривай-но з філософствуванням. Краще подумай як слід: тут є над чим сушити собі голову.
— Авжеж. Та у мене бюлетень не закритий, я ще хворий.
— А тобі що, відкриваючи бюлетень, мізки вимикають? Я ж тобі не працювати, а думати поки що велю!
— З вашого дозволу, товаришу генерал, я не хотів би думати про цю історію…
Шарапов підняв окуляри на лоба, уважно подивився на мене, спроквола мовив:
— Не зрозумів.
Я пововтузився на стільці, потім набрався духу:
— Ну як це не розумієте? Ви доручаєте мені розслідування по справі мого товариша…
— А ти що, знаєш Позднякова?
— Та ні, не знаю, сьогодні вперше його прізвище почув. Але це не має значення: ми з ним однаково ж, так би мовити, товариші.
Генерал сів зручніше, знову зсунув окуляри на ніс примружившись, уважно подивився на мене:
— Говори, говори… В тебе гарно виходить…
— А що говорити? Ви ж знаєте, я ніколи від справ не відмовляюся. Але там я пройдисвітів на чисту воду виводжу, а тут мені належить з'ясовувати, чи не пройдисвіт, бува, мій колега. І мені якось не по собі…
Шарапов невиразно, без інтонації спитав:
— А чого ж тобі не по собі?
— Ну як чого? Ви ж знаєте, що зілля оте навіть ченці споживають! Найімовірніше з'ясується, що Поздняков без будь-якої отрути — на спекоті отакій — перехилив чарку-другу з пивцем і зомлів, а пістолета просто загубив. Позднякова — під суд, Тихонову — подяку та репутацію відповідну…
Шарапов похитав головою, поблажливо мовив:
— Добра ти людина, Тихонов. По-перше, добра: розумієш, що з кожним у житті може таке трапитися. По-друге, порядна: не хочеш своїми руками товариша до суду віддавати. І звичайно, безкорислива: сам ти орден отримав недавно, тепер іншим хочеш дати можливість відзначитися. Ну а те, що Поздняков зараз по вуха в лайні застряв, то не ти ж його туди загнав. Ти взагалі про нього раніше не чув. Неясно тільки, сам він утрапив у лайно чи його туди, не забивши до смерті, вкинули. Але це вже подробиці. Чи ж варто задля цього трудитися, ризикувати репутацією славного хлопця й вірного товариша? Нехай краще Поздняков сам урок здобуде, на стадіон більше не ходить…