— Поліно Іванівно, — кажу я, — Віри немає уже три дні. Хто-небудь за цей час приходив до неї?
— Ніхто не приходив. Жодна душа. Та хіба я кого-небудь пустила б?
— Ну, кого-небудь усе-таки пустили б.
— От Ніну, звичайно, пустила б. Вона від Вірочки трохи старшою буде. Минулого року заміж вийшла. Ну, і до чоловіка переїхала у Подольськ. Господи! Що тепер з Ніною буде! Це ж таке горе, таке горе!
Вона схлипує, і сльози знову починають бігти по пергаментних сухих щоках. Я починаю її заспокоювати й квапливо накапую у чарочку ліки. Але Поліна Іванівна відводить мою руку, виймає носовичок і голосно сякається.
— А дзвонив Вірі хто-небудь за ці дні? — запитую я.
— Хтось дзвонив… — невпевнено відповідає Поліна Іванівна і зітхає. — Не називався тільки.
— У вас в квартирі чотири кімнати?
— Еге ж, чотири. По одній у нас з Вірочкою, а дві у Надії. Вони обоє на залізниці працюють. І вона, і Петро. Зараз от у рейсі. Це чоловік її. А дівчинка, значить, в інтернаті. Наталка. Шостий рік буде.
— А кого із знайомих Віриних ви знаєте, подруг, молодих людей? — продовжую розпитувати я.
— Кого знаю? — перепитує вона. — Зараз, голубе, зараз.
Поліна Іванівна починає поволі перераховувати Віриних подруг. Проте, назвавши два імені, вона замовкає, потім знову повторює уже названі імена, затим ще раз, але далі рушити їй так і не вдається. Лише два імені: Люба — співробітниця Віри, і Катря — її шкільна подруга. Якщо розшукати Любу, певно, не дуже важко, то Катрю — значно складніше, бо ні прізвища її, ні адреси Поліна Іванівна не знає, а Катря, певно, найближча з подруг. Але зараз мене цікавить зовсім інше.
— Ну, а молоді люди? — нагадую я. — Які хлопці приходили до Віри?
— Та ніяких, — сердито відповідає Поліна Іванівна. — Дуже вони їй потрібні були.
— Не може бути, щоб до такої гарної дівчини ніхто не залицявся, — кажу я. — І серед цих юнаків може виявитись людина підступна, жорстока та ревнива. А тоді може статися усяке, Поліно Іванівно. Навіть найстрашніше.
Старенька підводить голову і сердито дивиться на мене крізь окуляри.
— Негідник до Вірочки навіть не наблизився б. Негідників вона за верству бачила. Знали б ви, що це за чиста душа була.
— Ну, нехай не негідник. Звичайно, не негідник. Але хороша людина могла до неї залицятися? — не здаюся я. — Ну пригадайте ж, Поліно Іванівно, допоможіть нам.
У цей час до кімнати заходить один із співробітників, вибачається і, нахилившись до мого вуха, тихо каже:
— З'ясовано: в ніч убивства під вікнами цієї квартири стояла чорна «Волга», ем-двадцять один. Номер невідомий. Приїхало двоє. Один десь ходив, другий чекав його в машині. Поки що все. Працюємо далі.
Співробітник виходить, а я не відразу розумію, що говорить мені Поліна Іванівна.
— Ну, заходив один, заходив, — каже вона неохоче.