— А чому ти вирішив, що вони випивати йшли?
— Та цей же, низенький, пляшку ніс. Руки у рукави тілогрійки засунув, холодно ж було, а пляшку до себе притискав, — пояснює Сергій і показує, як той хлопець ніс пляшку.
Ми все ще стоїмо у котловані, в кінці, за краном.
Я чомусь не поспішаю звідси йти. Мені весь час здається, що я іще чогось тут не побачив, на щось не звернув уваги і чогось не знайшов. Але ж хлопці з відділення вчора найуважніше оглянули котлован і нічого не виявили. Як же вони прогледіли сумочку? Та тому, що вона була захована у купі цегли. І вона могла пролежати там хтозна-скільки днів, якби не привезли сьогодні розчин та робітники не почали класти фундамент. Хто ж міг сховати сумку? Убивця, звичайно, тільки убивця. Більше нікому.
Отже, самогубство остаточно відпадає? Мабуть, що так. Але тоді який мотив цього вбивства? Ґвалтування виключено. Грабунок? Але навіть гаманець з грішми залишився у сумці, не кажучи вже про перстень і годинник. Залишаються ревнощі, помста або просто сварка… То тоді вбивцею повніша бути людина, принаймні знайома з цією дівчиною, а швидше залицяльник або навіть її коханий. Така мила дівчина, чому б їй і не мати справді коханого?
Що ж, тепер зв'язки вбитої встановити буде неважко, отже, і виявити цю людину теж.
Ми з Сергієм вибираємося з котлована. Біля вагончика я з ним прощаюсь. Заходити мені туди більше немає потреби. Я кваплюсь повернутися до себе у відділ, доповісти про все Кузьмичу і почати розмотувати клубок.
Насамперед уважно розглядаю виявлені у сумочці документи. Паспорт я уже бачив. Ну, а що мені може розповісти її профспілковий квиток? Мою увагу привертають зовсім свіжі марки членських внесків. Очевидно, Віра останні членські внески заплатила у день своєї загибелі. Далі у сумочці бачу комсомольський квиток, квапливо витягаю його, розгортаю, сам ще не розуміючи, що мене раптом схвилювало. Так і є! Членські внески тут теж сплачено за останній місяць.
А це означає…
Проте раніше, ніж робити будь-який висновок, я дзвоню у міністерство, де працювала Віра Топіліна. Так, того дня у міністерстві співробітники одержали зарплату. Одержала її і Віра Топіліна. Мало того. Виявляється, вона одержала ще й відпускні і з учорашнього дня вважається у відпустці. А з усього цього виходить, що в сумочці Віри була чималенька сума грошей — близько двохсот карбованців. І гроші ці пропали.
Але, можливо, ці гроші лежать собі у неї вдома? Навряд. Якби Віра, зайшовши після роботи» додому, поклала гроші, то разом з ними вона витягла б з сумочки і документи, Що звичайно щодня з собою не носила.
Але Віра, очевидно, поспішала, інакше, прийшовши додому, вона і поїла б.
Якщо все це так, то перекреслюється версія, яку я вважав єдино вірною. Її витісняє інша — пограбування. Тоді вивчення зв'язків Віри нам нічого не дасть. Тоді на перший план виходять двоє невідомих, що з'явилися пізно ввечері на присмерковій вулиці біля будівельного майданчика.
Втім, і ця версія мені вже не здається остаточною. Туман. Суцільний туман знову запинає трагічну подію того вечора. Я знову нічого не можу побачити крізь нього.
Я вже знаю, так буває завжди, у будь-якій більш-менш складній справі. Спочатку йде нагромадження туману. Кожний новий, виявлений нами факт, ще не зв'язаний причиною і логічною залежністю з іншими, здебільшого поки що невідомими нам фактами, здається незрозумілим, загадковим.
Ось і зараз йде нагромадження туману. Найбільшу порцію його ми одержуємо, коли приїздимо у будинок, де жила Віра Топіліна, і разом з понятими заходимо до її кімнати. Вона виявляється незамкнутою.
— А ми з Вірочкою і не замикаємо ніколи, — говорить маленька бабуся-сусідка.
Голос її уривається і тремтить, очі ще червоні, розпухлі від сліз. Вона щойно гірко плакала, довідавшись від нас про трагедію.
— Вірочка, навіть коли до Ніни у Подольськ виїздила, і то не замішала. Це сестра її рідна. Я ось так і думала, що вона до Ніни поїхала. Дивувалась тільки, чого мені нічого не сказала. Ну, думаю, поспішала, либонь, відпустка на носі. А тут ось горенько яке, біда яка…
Я відчиняю двері Віриної кімнати, і старенька з глухим вигуком сплескує руками. Ми всі завмираємо на порозі. Усім нам ясно: кімнату пограбовано.
Розчахнуто стулки шафи для одягу, там метляються порожні вішалки; якісь речі — кофтинки, білизна, рушники — звалено на дбайливо застелену постіль, на підлозі розкидано книги, якусь білизну, зошити, на столі видно висмикнуті з вази чудові сухі квіти, на зсунутих стільцях — два з них перекинуто — плаття, літній плащ, барвиста парасолька.
Поки інші оглядають місце події, я веду бабусю-сусідку до її кімнати, втішаю, як можу, і починаю розпитувати.