— Годині… годині о другій, певно. Під час обіду.
— Про що ви з нею говорили?
— Ну, я ж не пам'ятаю! — з болем вигукує Люба. — Не пригадую! Як ви не розумійте!
— А ввечері? Ніна не творила вам, що збирається робити увечері?
— Це говорила! — гостро відповідає Люба.
— Пригадайте вашу останню розмову з Вірою.
Люба знову відводить погляд до вікна і, спохмурнівши, деякий час мовчить, потім поволі починає говорити:
— Віра сказала, що завтра поїде по путівку… що їй дуже пощастило, що напише мені, як приїде, що… Ах, так! Що вона все-таки перейде на іншу роботу, що їй важко на цій…
— Ким Віра працювала?
— Секретарем у нашого зама.
— У товариша Меншутіна?
— Так.
— Як його звуть?
— Станіслав Христофорович. Он його кабінет, — Люба показує рукою. — Раз, два, три, чотири… П'яті двері ліворуч.
— Дякую. Ну, а що іще говорила Віра того разу?
— Іще?.. Що ж іще?.. — Люба намагається зосередитися. — А-а, згадала! Ввечері вона збиралася подзвонити сестрі у Подольськ. Попрощатися. Заїхати до неї вона вже не встигала. Потім… Потім щось випрати збиралася на дорогу, щось полагодити. Вона якесь платтячко купила. Виявилось довгим, а так немов на неї пошито.
Ось це вже істотно. Виходить, вечірня прогулянка і зустріч не були заплановані заздалегідь. Значить, та людина несподівано зайшла по Віру або викликала її по телефону.
— Скажіть, Любо, а що за людина була Віра? Тільки будьте об'єктивною. Добре?
Дівчина знову повернулась до мене і запально заговорила:
— Знаєте, я сама над цим часто замислювалася. Віра була чудова людина. Ну просто чудова. Вона зовсім не вміла брехати, ну зовсім, уявляєте? І в той самий час… вона була не просто потайною, а… ну як вам сказати? Не базіка абощо. Їй, наприклад, можна довірити будь-який секрет. Розумієте? Щодо цього вона мала просто чоловічий характер. Твердий. І ще вона була вірним другом, чим завгодно поділиться, все віддасть, якщо треба. Такої подруги, коли хочете знати, у мене більше ніколи не буде. Ніколи!..
У Люби починає тремтіти підборіддя.
— А у неї був хто-небудь? Вона збиралася заміж?