Горобець підлітає та камінцем спадає на землю, на беріжок собачої миски. Мицка: забуває висоту, псів, страх і — стрибає в долину!
Як плаче бідна, мала Мицонька! Як товчеться серденько! Мицка робить кілька карбульців по траві, плачучи жалісно. Мама надбігає, викликана немовлячим квилінням. Теплим маминим язиком вилизує Мицоньку, повертає з боку на бік і пестить спину, животик і головку. Примуркує заспокійливо: нічого не сталося, а все ж не погано, що Мицонька вже на землі!
Мицка підводиться на смішні, куці лапочки і ставить перші несмілі кроки. Щастя, що псів нема близько!
Боя йде передом і милим, м’яким «мр, мр» кличе Мицку. Обі йдуть на поле, де хвилюють зелені трави. Перед ними світ і життя повне пригод і ловів.
Стара мати собачого роду, Мімі, мешкала в кухні в дерев’яному ліжечку, вистеленому шматками. Влітку ця коробка стояла під ліжком господині, взимку її присували до печі, щоб стара не мерзла. Відтіля вона не виходила, хіба за їжею і на прохід, на подвір’я. Ліжко старої мами цуценят було предметом мрій її дітей; як тільки яке побачило порожню свою колиску (там родилися всі малі) вскакувало туди й смачно засипляло. Якби не було: розкішний сон у маминому ліжку довго не тривав. Хай тільки стара вернеться й загарчить, показуючи свої старечі зуби, кінчиться теплий, щенячий сон і, підібравши під себе хвоста, щеня втікає на двір. Зрештою, інші діти мають таке саме право до маминого ліжка як малий Мішенька: хай тільки побачать його там, зводять з ним боротьбу, гаркітню, торганину за вуха й кудлі і серед метушні та гризні вибігають усі разом на подвір’я. Правду кажучи, немалі права до ліжка має дочка, Боська, що родила й викормила в ньому двічі своїх щенят. Але стара незгідлива й дуже вже певна своїх прав. А вже найбільше пересердя, коли до її ліжка влізе яка кітка. Яким правом?!
Вона єдина з собачого роду не любила котів. Мало це свою причину: кітка, що кормила своїх малих, кинулась на неї, як тільки ввійшла в хату, й ганебно подрапала їй ніс. Чи можна після того любити таких поганих хижаків? Проте, інші пси любили обох кіток, з якими виросли й виховалися на господарстві. Щур (дурень) навіть любився в обох, напереміну. Пестив, вилизував, їв і спав з ними, своїм любовним, ніжним скавулінням зануджував то одну, то другу. Йому байдуже, що всі сміються з нього та лають: «Щур дурень, котячий пес». М’яка, тепла, латаста Боя і тигросмуга (власне їй казали «він») Фік, були панями його серця. Любив їх романтично, ідеальною любов’ю. Ах, Щур дурень, цеж відомо!
Вже підросли ярі жита й хвилювали в теплому червневому вітрі. Дрібний гірський вівсик бігав по жовтих скибах доганяючи один одного. Цвіли картоплі: широким теплим пахом стелили дорогу літу. Сонячне тепло обіймало запашні смерекові ліси, пестило молоді руна піль.
Виляглися жовті малесенькі курчатка, вже навіть тратили свій соняшний дитячий пух, і підстрибували за квочкою серед трав. Стара мати-свиня водила своїх рожевих поросяток, похрунькуючи. Вони бігали так смішно на своїх товстеньких коротких ніжках, підвинувши куці хвостики. У Боськи нестримна охота вбігти за огорожу та хоч нагнати страху цій свинячій сім’ї! Аж світилися її розумні, веселі очі.
Обі кітки були повні й обважнілі. Ось за день — два в них появиться малеча. Старша, латаста Боя ввесь час поза хатою. Вона ходила на лови. Днями й ночами вона чаїлася на горобців, ловила мишей, їла багато. Прийдуть же важкі дні… В хату заходила вранці, напитися теплого молока й поспати на печі. В той час Фік, повний як струк дорідного бобу, не покидав хати. Він цілий день вилігувався на сонці та дбайливо вилизував свій м’ягкий сірий животик. Підчас обіду сидів на колінах своєї пані й обережно, м’якою, сірою лапкою посягав по куски м’яса на тарілці. Коли ж йому погрожували й лаяли, тручав пестливо лобиком і муркотів примирливо. Ця кіточка була пестійкою і їй усе було вільно. По обіді лягала знову в гарячому літньому сонці й годинами вилизувала себе, муркотячи привітно. Опісля дрімала із спокоєм сповненого лона. Їй було байдуже до Боїних діл, до цього, що нераз вона приносила в зубах мишу, або її носик був замазаний кров’ю горобиних писклят. Фікові дні плили спокійно в сонній ситості дожидання.
Боя непокоїлася. Скочила на панові коліна, терлася до його ліктя й нявкотіла жалістно. Її гладили, просили покластися на коліна, принесли молока. Але вона не могла влежати, не хотіла їсти, а в її широко розкритих очах стояв тваринний, німий жах. Тривога й біль гнали її до людей, наче б мала в них знайти поміч. Так Боя мала родити, це зрозуміли люди, але й може скоріше від них, зрозуміли це інші тварини. Пси обнюхували Бою та занепокоїлися. Боська спочутливо гладила кітку по хребті й по голові, а вона терлася до її ноги та скаржилась. Щур лизав її та скавулів ніжно, розщибаючися в спочутливості й уважливості. Мішенька, малий, шмаркатий пестій, мабуть небагато розумів з усього. Він скакав кругом усіх, побрішкував весело, а його добродушні оченята були повні радости й щенячої безтурботности. Навіть стара, вередлива Мімі вилізла з свого ліжка й підійшла до цієї громадки приятелів. Докладно й поважно обнюхала Бою, при чому скидалася на стару, досвідну повитуху. Чхнула й байдуже вернулась у хату. Хіба ж їй це новина? Вона вже стільки разів переживала те саме…
Бою віднесли на оборіг, де на м’якому, запашному сіні привела троє котенят. Тепер для Бої настали дні материнства. З посвятою, в голоді плекала свою малечу. Ні на хвилину не сходила з оборога затривожена за життя дітей (попереднього разу їй відібрали їх, та потопили). Треба було їй приносити їсти. Коли почула скрипіння драбини, зголошувалася муркотінням, а за миску теплого молока й кусень хліба (з маслом і завбільшки як для голодного робітника) її очі висказували зворушливу, майже людську вдячність.
Надолині скавуліли пси та побріхували. Вони скаржилися: їм так хотілося відвідати Боїних малих! Алеж драбина, страшна драбина!
За два дні Фік привів двоє тигренят. Ніхто не знав і не бачив, де й коли. Вранці Фік прийшов втомлений і порожній та ляг на печі. Там занесли йому молоко, він напився, вилизав смугасту шерсть та й заснув. А діти, Фіку, де діти? В шопі на трині мерзли та квилили тонесенькими голосками. Такі тендітні, безпомічні котячі новородженці… Не помогло, що Фіка зачиняли з дітьми в шопі. Він нетерпляче струшував зі себе голодну малечу та втікав щілиною під дверима. Так, Фік заявив, що дітьми не буде піклуватися і загалом… свідоме материнство. Ліг на сонечку та вилизував свою шовкову шерсть.
Холодно було Боїним малим на оборозі. В горах ночі холодні, з прохарчуванням клопіт. Хто хоче кілька разів денно виносити харчі на оборіг? Боя це зрозуміла. Одного ранку появилася в кухні. Прихапцем з’їла молоко, та стала кликати. Підходила до дверей, кличучи, поверталася що кілька кроків та вела до оборога. Мабуть чи не сталося що злого дітям? Але ні! Вони були цілі й здорові. Чого ж тоді треба Бої?… оборіг високий, а драбина стрімка…
На другий день вранці Боя поносила дітей до кухні та поскладала до Міминого ліжка. — Не просила й не питала Міму чи вільно, зайняла її ліжко. Щаслива й рада цілому світові, годувала малих. Хай Мімі тільки спробує домагатися своїх прав! Але Мімі не пробувала. Вона знала чим то пахне…
Напів замерзлих і заморених Фікових дітей принесли до хати. Їх віддали під Боїну опіку. О, вона чудова мати. Не даром же її малеча вилизана, чиста й сита. Як незрілі каштани, латасті й лискучі три валочки тулилися до теплого маминого черева. Рожевими, малесенькими лапочками місили мамину грудь, а смішні, червоні губки ссали тепле молоко.
Боя вилизала, огріла й пригорнула Фікових котенят. Два тигрики жадібно приссалися до матірних грудей.
Фік зблизився з байдужою цікавістю й заглянув у Боїне гніздо. Боя завуркотіла та плюнула. Фік утратив усі права до своїх малих.
Пси відвідували Бою та її дітей. Верткі, меткі, крикливі й веселі, гавкуни й розбишаки, вбігали до хати з гамором і гаркітнею. Але до Боїного ліжка підходили поволі й обережно, ніжно скавучачи. Боська запхала свою малу бронзову голову між котенят та лизала їх вміло своїм теплим язиком. Щур, безуспішно залюблений Щур, підповз до пачки видаючи найніжніший, найтонший, ледве вловимий скавучок. Коли ж Боя дозволила (псові завжди небезпечно зближатися до котячого гнізда), лизав дітей і тішився ними. Он який Щур! Проте йому не шкодило, що його люба привела котенят. Ех! Щур! Відомо, дурень. Махає радісно хвостом і пестить Боїних дітей.
Фік лежить під хатою й гріється до теплого сонечка. Маніжиться, муркотить і тре носик до Мішиного вогкого, чорного носика. Сонце грає в його жовтих зіницях. Перевертається з боку на бік, нюшить неспокійно й накликує. Припадає до землі, причаїться. Знечев’я підстрибує вгору як прудкий, дикий звірок. Очі поширені, вуха нащурені, ніздря втягають гарячі пахощі літа.
Тепла літня ніч. Червоний великий місяць випливає на небесні простори. Ніч стелить темні тіні дебрами, лісом. Одурює пах цвітучого жита, кличе шум літа…
З села виходить кіт. В темні простори ночі, назустріч місячному дразливому сяйву, кидає самчий зов. Спершу кричить глухо, горляно, придавлено. Наче б готовився до стрибка. Далі крикнув гострим могутнім голосом жадоби. Погрозливий, дикий лемент хижака перейшов у низький стогін самоти й скарги…