— Дідусю, мій любий дідусю, я вже тобі обіцяла й не один раз. Скажу ще раз, щоб заспокоїти тебе — я ніколи не повторю помилок своєї матері.
— Справді? — дід пильно зазирнув в очі онуки.
— Розсуди сам. Скільки моїй матері було, коли вона мене народила?
— Вісімнадцять.
— От бачиш! А мені вже двадцять один рік, я зустрічаюся чотири роки з одним хлопцем і зовсім нічого не п’ю, навіть пива не вживаю.
— Дай-то Боже, щоб і надалі у тебе було все добре.
— Так і буде! А як же інакше? — дівчина задоволено засміялася, побачивши, що дід трохи заспокоївся після неприємних спогадів. — Так ми будемо корову виганяти на пасовисько, чи нехай бідолашна мугикає до вечора в хліві?
… Софія сама погнала на луки Ласку. Пішла босоніж і ледь ступила на м’який килим трав, як прохолодна вранішня роса обпекла ноги. Але дарма! Вона звикла до такого. Сонце ще не зійшло і все навколо принишкло з цікавості. Зліва від стежки, в невеликій канавці розлігся лопушняк, висока трава ніжно пахла конюшиною та береговою м’ятою. Не дивлячись ні на що, життя принесло ще один новий день. У Софійки був гарний настрій, і вона привітала його щасливою посмішкою. Вона вдихнула свіже повітря на повні груди, і весняні пахощі влилися у неї вільно й там затерпли у щасливому щемі.
В долині, за річкою стоїть принишклий тихий ліс, чекаючи, доки викотиться величаве сонце та розгонить останній легкий сивий туман, що завис над річкою.
А ось і воно, сонце. Спочатку над лісом з’явилося рожеве сяйво, потім перші несміливі промінці впали на листя дерев, трави, роси, пробуджуючи все від сну. Нарешті на небі з’явилося яскраве сонце. Веселе та радісне, воно хлюпнуло на землю радість життя. Відразу все навколо почало швидко прокидатися. Замигтіли останні блискітки роси на листі старезних верб. Кремезні дерева стріпнули листям-віями, почали рухати затерплим гіллям й на землю посипалися міріади іскорок. Десь загелготали невгамовні гуси, замугикали корови, а в бездонному синьому небі завис жайворонок та підтяг в височінь золоту нитку своєї пісні.
Софійка підставила обличчя назустріч сонцю. Воно засліпило її яскравим світлом й дівчина, посміхнувшись гарному ранкові, тріпнула волоссям, що в золотавих промінчиках навколо голови було схоже на сяючий німб.
— Гей, Ласко, гей, — звично гукнула дівчина, хоча корова добре знала свою дорогу й не збиралася нікуди з неї звертати.
Софійка дочекалася, доки пастух Грицько, цвьохаючи батогом по землі, підійде ближче, й, привітавшись, наказала:
— Дивись мені, не ображай мою Ласочку.
— А то що буде? — наглувато розглядаючи Соню, запитав височенний хлопець в гумових чоботях та крислатому брилі.
— Тоді побачиш, що.
— А якщо не буду ображати — поцілуєш? — засміявся він, показавши великі та жовті, як у старого коня, зуби.
— Нехай тебе дідько лисий цілує! — кинула Софійка, різко повернулася до хлопця спиною та попрямувала додому.
— Все чекаєш на свого офіцера? — донеслося ззаду.
— А це не твоє діло! — весело парирувала Софійка, згадавши про коханого, й, повернувшись, показала хлопцеві язика.
— Га! Га! Га! — заржав той. Не витримав, вкусив все-таки: — Чекай. Приїде до тебе, якщо в місті не знайде таку, яка на кілометр французькими духами пахне.
Софійка аж зупинилася від таких слів.