— Та ні, — дівчина покопирсала виделкою шматочок рум’яного сала. — Мені все одно. А правда, що я дуже схожа на неї?
— Як дві краплі води! І волосся у неї таке ж гарне було, як у тебе, довге, пухнасте, руде, й очі, мов дві вуглинки, й обличчя свіже, та навіть ямочки на щоках у вас однакові, коли посміхаєтесь. А до роботи хвацька була, як і ти у мене… Ех, — зітхнув дід, — все було добре, доки не загуляла з чоловіками. Спочатку гульки, потім з’явилася ти, пізніше — пиятики.
— Мати справді… забагато пила?
— Так пила, що забувала прийти додому дитину нагодувати. Як вигнали її з роботи, то, бувало, й по тижню я її не бачив.
— Вона… сама мене покинула? Баба Параска казала, що ти їй порадив з’їхати з дому, — несміливо запитала дівчина й опустила очі, ніби була якась її провина в безпутстві матері.
— А що було робити? Дитинка дома із старим дідом, а вона то в одній хаті пиячить та бійки влаштовує, то в іншій. Прийшов голова сільради та сказав, що не буде з неї діла, треба дитину в дитбудинок віддавати. Тоді я й порадив їй везти свій сором з села кудись подалі, а сам оформив опікунство над тобою, то й живемо, як Бог дає.
— Вона ні разу не приїздила до мене?
— Ні, доню, жодного разу.
— То, може, її вже в живих немає?
— А ти бабу Параску спитай — вона все знає. Живе вона в Олександрівці. Це десь за п’ятдесят кілометрів від нашого села. Жива й здорова, але до цього часу не кинула дружити з оковитою. Пішки можна було сто разів прийти на доньку подивитися, але ні, не йде. Може й добре, що моя дружина не бачить такої стидоби. Бачиш, як буває: коли вона народжувала твою мати, то життя своє віддала, а таке життя, яке веде твоя матір, не варте ламаної копійки.
— Виходить, вона мене зовсім не любить? — голос Софійки задрижав від хвилювання, тим паче, що дід завжди говорив «твоя мати» і ніколи не називав своєю донькою.
— Не вмію, доню, брехати, правду скажу. Хіба то мати, що не хоче свою рідну кровинку побачити? Так собі, зозуля. Та ти не переймайся цим…
— А я й не переймаюся, — Софійка посміхнулася дідусеві. — Я звикла, що у мене є ти, мій любий дідусю Андрію, а більше мені ніхто не потрібний.
— Як то? А той, на кого чекаєш? Як же він?
— Діду, — дзвінко засміялася Софійка й суму, як не бувало. — І звідки ти все знаєш?
— Собака лає — вітер носить, — посміхнувся дід.
— Ну, діду! Я ж нікому не говорила, що Сашко приїздить.
— У тебе все на обличчі написано. Очі он аж світяться щастям!
— Справді?!
— Їй-Богу!
— Без Сашка мені нема життя, — зізналася дівчина, від чого одразу спалахнули легким рум’янцем її щоки.
— Колись так казала твоя мати, коли вперше закохалася, а бачиш, чим все скінчилося, — зітхнув дід та махнув рукою.