Молодий служитель божий заспокоював мене, мовляв, нема чого боятися. Розпитував, чи не болить що, чи не поранений.
Мене тільки потовкли. Тяжких ран не було, і я переконував його, що не завдам зайвого клопоту монастиреві, тільки б переховали мене до завтрашнього вечора, а там я легко знайду шлях за кордон.
Він запитав, чи я не голодний. Я злякано відсахнувся, а потім зіщулився:
— Ти… ти перевдягнений старшина міліції! Ви хочете мене отруїти! Не візьму жодної крихти!
Затулив обличчя руками й розплакався.
Потім почув кроки. Хтось підслухував під дверима і, певно, підглядав.
Бородатий чернець вийшов по вечерю. Я лежав і схлипував ще сильніше. Мій зцілитель забарився довше, ніж треба було, щоб дійти до кухні. Явно комусь пояснював, що я за один.
Він подав мені глиняну миску з якимсь картопляним наїдком, та я відмовився.
Попросив води і, вже трохи заспокоєний, знову почав благати переховати мене до вечора. Чернець запевнив, що міліція не може ввійти до божого храму. Я ж християнин, що потрапив у біду, і вони зобов'язані дати мені хліб і воду, а що я робитиму далі, то моя справа..
Це мене заспокоїло, я подякував йому. Він побажав мені доброї ночі й вийшов.
Я перевертався з боку на бік і стогнав. Старі дошки в коридорі заскрипіли. Кроки наближалися до келії. Двері обережно прочинились. Увійшов інший чернець, з посивілою бородою.
І одяг, і розумне обличчя свідчили, що це монастирське начальство. З одержаної попередньо характеристики начальства цього божого дому я зробив висновок, що переді мною ігумен, — ніс з горбинкою, на тонких чуттєвих губах якась наче постійна службова посмішка.
З ним прийшов і вже знайомий бородатий чернець.
— Як ся маєте, юначе? Ви наче гукали на поміч? — запитав ігумен.
Я, звісно, не гукав, але йому потрібен був привід, щоб увійти.
— Погано, отче. Може, й гукав. Мене так потовкли, що не можу отямитися. Нічого страшного, але все тіло болить. До завтрашнього дня мені полегшає, і тоді…
— Не поспішайте. Одужуйте, а вже тоді вирішуйте, як вам заманеться.
— А що мені вирішувати, і так усе ясно.
— Юначе, ви надто збуджені, щоб зараз розумно щось вирішувати. Хоч ви й согрішили, але влада часто виявляла поблажливість до молодих людей.
— Ох, отче, поблажливість, та не до всіх. Я шість місяців просидів у софійській в'язниці тільки за те, що дав ляпаса одному сільському діячеві, який забув, звідки вийшов. Цього разу зчепився з якимось лейтенантом, бо не терплю їхнє офіцерство. Як тільки мене спіймають, зразу посадять. А з мене досить, інакше збожеволію!
І розповів йому про свої поневіряння.
Закінчив військове училище 1945 року. Слава богові, після Дев'ятого вересня мене не виключили. Присвоїли звання лейтенанта, чи в ті часи підпоручика, й направили в Єлхово. Там служив близько двох років, і мене звільнили, бо якось на зборах я посперечався із заступником командира по політичній роботі. Хотів створити серед солдатів земсівський осередок, а той не дозволив, назвав мене небезпечним елементом. Я в боргу не лишився.